Читати книгу - "Сповідь"

Книга шоста

1736–1741

Hoc erat in votis: modus agri non ita magnus,

Hortus ubi, et tecto vicinus jugis aquae fons;

Et paulum sylvae super his foret…[86]

Не можу додати: Auctius atque di melius fecere,[87] але нічого більшого я не хотів, мені не потрібно було навіть володіти всім цим, з мене досить було користуватись; я давно вже розумів і відчував, що той, хто розпоряджається власністю, і той, хто нею користується, – це зовсім різні особи, не кажучи вже про чоловіків і коханців.

Відтепер починається коротка пора щастя в моєму житті і настають мирні, але швидкоплинні хвилини, що дають мені право говорити, що я жив. О дорогоцінні хвилини, які я так гаряче оплакував, відновіть для мене ваш дивний біг, а, якщо можливо, течіть у моїх спогадах повільніше, ніж ви протекли насправді! Як мені продовжити цю зворушливу і просту розповідь, переповідаючи весь час про одне і те саме? Що повинен я зробити, щоб не набриднути читачам повторенням того, про що сам собі розповідаю знову і знову? Якби ще все, про що я хочу розповісти, полягало в діях, вчинках або словах, я зміг би це якось описати і відтворити, але як розповісти про те, про що не говорилося і що не робилося й навіть не думалося, а лише відчувалося і переживалося, як пояснити причину мого щастя, що полягала в самому відчутті щастя? Я вставав разом із сонцем і був щасливий, гуляв і був щасливий; бачив матусю і був щасливий, розлучався з нею і був щасливий, блукав лісами, пагорбами і долинами, читав, байдикував, працював у саду, збирав фрукти, допомагав по господарству, і щастя супроводжувало мене всюди; воно не полягало в чомусь точно визначеному, але було цілком у мені самому і не залишало мене ні на мить.

Ніщо з того, що відбулося зі мною в цей дорогоцінний період мого життя, ніщо з того, що я робив, говорив, думав за весь цей час, не зникло з моєї пам’яті. Попередній і подальший час я пригадую уривками, я пам’ятаю його з неоднаковою яскравістю і виразністю, але цей період я пам’ятаю цілком, так наче він ще триває. Моя уява, що замолоду завжди прагнула вперед, тепер повертається до минулого і солодкими спогадами винагороджує мене надією, яку я втратив назавжди. У майбутньому я не бачу нічого привабливого, тільки спогади про минуле можуть дати мені втіху, і ці спогади, такі яскраві і правдиві, часто роблять мене щасливим у той час, коли я пишу, незважаючи на всі мої лихі пригоди.

Наведу лише один приклад таких спогадів, з якого можна судити про їхню силу і правдивість. Коли ми вперше вирушили ночувати до Шармета, матусю несли туди на ношах, а я супроводжував її пішки. Дорога йшла в гору, матуся була досить важка, і, боячись надто втомити носіїв, вона захотіла зійти майже на півдорозі, щоб решту шляху пройти пішки. Раптом вона побачила за огорожею щось блакитне і мовила мені: «Барвінок ще квітне!»

Я ніколи не бачив барвінку і не нагнувся, щоб розгледіти його. Але я надто короткозорий, щоб з висоти свого зросту розрізняти рослини на землі. Я тільки кинув на нього побіжний погляд, і ось уже минуло майже тридцять років, а я більше не бачив барвінку чи не звертав на нього увагу. У 1764 році я гостював у Кресьє у свого друга пана Дю Пейру, і ми вирішили піднятся на невелику гору, на вершині якої була маленька альтанка, яку він справедливо називав Бель-Вю.[88] У той час я вже почав потроху збирати рослини. Підіймаючись на гору і заглянувши у кущі, я скрикнув з радощів: «Ах, ось барвінок!» І справді, це був він. Дю Пейру помітив мій захват, але не зрозумів його причини; сподіваюся, він зрозуміє її, коли одного разу прочитає ці рядки. З того враження, яке справила на мене ця дрібниця, читач може судити про інші мої враження, пов’язані з тим часом.

Сільське повітря, проте, не повернуло мені колишнього здоров’я. Я був слабкий, а став ще слабкіший. Я не зносив молока і змушений був відмовитися від нього. У той час у моду ввійшло лікування водою, і я так захопився водними процедурами, що вони ледве не позбавили мене, але не хвороб, а самого життя. Уставши вранці, я йшов з великим кухлем до джерела і, прогулюючись, поступово випивав до двох пляшок води. Я зовсім перестав пити вино за їжею. Вода, яку я пив, була жорсткувата і, як більшість гірських вод, погано засвоювалася. Коротше кажучи, менш ніж за два місяці я остаточно зіпсував собі шлунок, що до цього працював цілком справно. Геть розладнавши травлення, я зрозумів, що надію на зцілення слід покинути. У той самий час зі мною сталася пригода, досить незвичайна як сама по собі, так і за своїми наслідками, які припиняться тільки разом з моїм життям.

Якось уранці, відчуваючи себе не гірше, ніж звичайно, я встановлював столик на ніжку, і раптом відчув у всьому тілі раптове і незрозуміле хвилювання. Найкраще порівняти його з якоюсь бурею, що піднялася в моїй крові і миттєво досягла всіх моїх членів. Мої артерії, особливо шийні, почали пульсувати з такою жахливою силою, що я не тільки відчув, а й почув їхнє биття. До цього додався сильний шум у вухах, що складався з трьох, а точніше, з чотирьох звуків: глухого і важкого дзижчання, вищого гуркоту, схожого на шум води, дуже пронизливого свисту і, нарешті, того биття, про яке я щойно сказав; я міг легко перелічити його удари, не мацаючи свого пульсу і навіть не доторкаючись руками до тіла. Цей внутрішній шум був такий сильний, що позбавив мене колишньої тонкості слуху, і зробив мене якщо не зовсім глухим, то глухуватим, яким я відтоді й залишився.

Можна уявити собі, як я здивувався і злякався. Я вирішив, що вмираю, і ліг у ліжко. Покликали лікаря; вважаючи себе невиліковно хворим, я з тремтінням у