Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994" автора Роман Іванович Іваничук. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 169
Перейти на сторінку:
не є злочинною, прошу вийти на сцену!»

Зала завмерла. Поруч зі мною в президії сиділи Ніна Бічуя і Роман Кудлик, вони – ніби нічого на світі поважного й не трапилось – складали на мій виступ нецензурну епіграму, яка закінчувалася рядком: «І може, в тому мав він рацію, що всім казав: вас маю в с… і я…» А люд тяжко мовчав.

Втім, увійшов до залу старший пан. Він постояв трохи при вході і враз попрямував до сцени: я налаштувався до словесної битви.

«Романе Івановичу, – мовив він, зупинившись перед сценою, – я щойно почув по радіо, що хунта втекла».

«То здоганяйте її!» – вигукнув я майже істерично, відчуваючи, як спадає з мене напруга і чомусь в’януть руки.

23 серпня депутати виїхали до Києва на надзвичайну сесію Верховної Ради України.

…То був день, на який наша історія чекала п’ять з половиною століть. То був день, задля котрого варто було прийти на світ. І було дивно, втішно і разом з тим тривожно, що саме нам випало жити в цей вирішальний для України проміжок часу, який передбачали біблійні пророки: «Сповниться круг віків, і станеш ти во главу угла». Кого мали б стосуватися ці провіщення – кожен тлумачив по-своєму протягом багатьох століть, а переадресувалися вони в цю мить нам, і стали не гебреї, як це за традицією прийнято було вважати, а українці – вибраним народом.

Було дивно з тієї випадковості (а може, то закономірність?), що саме мені, який у дитинстві мріяв роздобути шапку-невидимку, щоб пробратися в Кремль і вбити тирана всіх віків і народів, а в зрілості з присуду долі став письменником, випало добивати створену Сталіним систему… Що очолюють нашу депутатську опозиційну групу, яка підготувала унікальний в нашій історії і величний за своїм значенням документ, – Акт Незалежності України – Левко Лук’яненко, який мав стати адвокатом, але за ідею нашої самостійності був засуджений до розстрілу і, помилуваний, відбув двадцять сім років ув’язнення (про Нельсона Манделу знає весь світ – хто знав донині легендарного Левка Лук’яненка?), зберігай гідність, ввічливість, поміркованість, усмішку і прудкий політичний розум; покликаний стати видатним психологом Михайло Горинь, який за благословенням і волею свого батька вибрав у просторому більшовицькому концтаборі, що займав одну шосту території світу, найменше помешкання – карцер у Володимирській тюрмі – і прожив там на цементі одинадцять років; овіяний світовою славою академік Ігор Юхновський, який проміняв свою улюблену фізику на політику, недалекоглядно тримаючись при тому майже до останнього комуністичної партії з наївною надією створити в ній п’яту колону; Іван Заяць, котрий ніколи не збирався стати ніким іншим, а тільки політиком і таки став виразником ідей і поглядів молодої національної генерації; Дмитро Павличко – славний поет, який усе своє творче життя намагався задурманити ворога складеними на його честь одами й стати таким чином валенродом у ворожому стані, а це йому не вдалося, і він, розлучившись із своєю зрадливою Музою, спокутує тепер свої гріхи самовідданою політичною працею…

Та чи треба було дивуватися? Саме вони – ці різні й не схожі один на одного мужі, які є моделлю нинішнього українського суспільства, могли підготувати історичний Акт.

Перше, що впало у вічі, коли ми з’їхалися на позачергову сесію, – розгубленість серед ворожого табору. Адже майже всі вони – члени «групи 239», яка складалася переважно з російських шовіністів і українських яничарів, так чи інакше підтримували ГКЧП і тепер принишкли, очікуючи долі Янаєва, Язова, Крючкова та іже з ними. Найзатятіші українофоби шукали співчуття серед членів Народної Ради: депутат Микола Багров, який нині стільки клопотів завдав Україні так званою кримською незалежністю, улесливо переконував Романа Лубківського, що він і наміру не мав підтримувати ГКЧП; генеральний прокурор УРСР Михайло Потебенько запобігав уваги в мене, знаючи моє критичне ставлення до поведінки й діяльності Степана Хмари, – ні, шановний, не клюне: більшого дикунства як давати санкцію на арешт депутата в приміщенні Верховної Ради не знала досі історія права; перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко, який разом з генералом Варенниковим атакував кілька днів тому Голову Верховної Ради, примушуючи його запровадити в Україні надзвичайний стан, ще сподівався зберегти комуністичну партію в республіці, хоч на це не мав надії, дивлячись на парламентські настрої: усі вже знали, що харківський юрист Ю. Гайсинський очолить комісію з розслідування участі посадових осіб у ГКЧП…

А тут раптом, мов грім з ясного неба, приходить з Москви звістка, що Горбачов розпустив КПРС; депутати-комуністи готові на будь-які компроміси з нами, тільки б не продублювалось розпорядження Горбачова в Україні.

Саме це питання – доля комуністичної партії України – стає каменем незгоди в Народній Раді. Лариса Скорик наполягає першим чином оголосити рішення Верховної Ради про розпуск КПУ, а вже в другу чергу ставити на голосування Акт Незалежності, мовляв, нікому не потрібна комуністична самостійна Україна.

Абсурдність пропозиції очевидна: після розпуску партії озлоблені комуністи проголосують проти незалежності України; коли ж їх тимчасово залишити в спокої, вони всі як один віддадуть свої голоси і за дідька лисого!

Лариса Скорик з більшовицькою наполегливістю накидає Народній Раді свою пропозицію, депутати починають вагатися. Рятує ситуацію Богдан Горинь, він запитує у зборів:

«Від чийого імені говорить ця жінка?»

«Від власного імені!» – огризається пані Лариса, без тіні сумніву уповаючи на свій авторитет.

«Тоді питання знімається, – якщо від власного, – забирає слово Ігор Юхновський. – Народна Рада ставить питання проголошення Акта Незалежності України в першу чергу!»

Леонід Кравчук відкриває позачергову сесію парламенту і доповідає про політичний стан в Україні. Він трохи розгублений, хоч це йому і не властиво: виправдовується, переконує, що пасивність Президії

1 ... 74 75 76 ... 169
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"