Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

За місяць святкуватимемо День Незалежності України, прихід якого приквапив, 19 серпня 1991 року, викид смертоносного розпаду із комуністичного саркофага.

…Літо минулого року я вирішив був провести без відпочинку. Власне кажучи, відпочивати не вмію – хіба що в подорожах. А сидіти, приміром, місяць над морем, що я колись і робив заради своїх дітей, – то для мене чиста мука. Зате вибратися на два-три тижні на свою дачу в Наварію з паперами, матеріалами й друкарською машинкою, здуривши перед тим знайомих, буцімто поїхав до Коломиї, – то для мене справжня радість. Як казав Маяковський: «Землю попашет, попишет стихи».

Торік було мені таки не до відпочинку. Товариство української мови «Просвіта», яке я з такими неймовірними труднощами разом із своїми побратимами, серед яких повинен виділити Ігоря Мельника, Юрія Зиму, Михайла Косіва, Ніну Бічую і Зиновія Мазурика, протягом трьох років створював (і таки створили ми його – найбільш масову громадську організацію в Україні, що зіграла вирішальну роль на виборах), почало катастрофічно занепадати.

Я розумів причину депресії. Створювалося Товариство під знаком протесту проти комуністичної влади – протест підняв і розбурхав народ, який під егідою Товариства взявся за конкретну справу – вибори демократичного блоку депутатів. Та ось закінчилися одна і друга виборчі кампанії, робити стало начебто нічого: конкретної – просвітянської – програми ми ще не мали, і народ до Товариства збайдужів.

Тож я вирішив, склепавши виїзну групу, в яку ввійшли редактор газети «Просвіта» Ніна Бічуя, поет Роман Кудлик, референт управи Товариства Роман Керик і я, об’їздити всі районні осередки Львівської області й нагадати людям, що Товариство ще існує. Стала потім притчею во язицех моя постійна фраза на виступах: «Можуть розколотися або й віджити свій вік партії, може стати непотрібним РУХ, але „Просвіта“ має існувати вічно, бо українському народові просвіти ніколи не буде забагато».

На другу половину серпня було заплановано зустрітися з канадськими і львівськими учителями в палаці ім. Гагаріна (19 серпня), з членами Товариства Судової Вишні (20 серпня), з інтелігенцією міста Мостиська (21 серпня), а перед тим, на вісімнадцяте, був запрошений до Коломиї на святкування 750-річчя славного міста над Прутом, і, звісно, я поїхав у свої рідні краї.

Мене водно запитують дома і за кордоном: що я робив під час путчу.

А ось що: їздив по осередках ТУМу.

Такого свята Коломия ще не знала. На площі перед ратушею і на п’яти вулицях, що від ратуші у всі боки розбігаються, стояли тисячі містян і селян, які з’їхалися з близьких і далеких карпатських сіл – піших, кінних і на возах, – безмежне кольористе море.

Мені дали слово, і я виголосив його з балкона ратуші.

Я говорив про те, що на коломийську ратушеву вежу народ тричі вивішував синьо-жовтий прапор: 1919 року його зняли поляки, 1941-го – німці, а цей прапор, що з’явився утрете, майорітиме над Коломиєю вічно, бо ніхто більше не втягне Україну ані в старий, ані в оновлений союз, хай це добре собі затямить новітній імператор всєя Русі Горбачов.

Біля моєї сестри на площі стояла пані Зеня Гоянюк і сказала до неї:

«Твій брат виступав найкраще, але – якби щось… то його першого посадять».

Увечері я щиро посміявся з цього припущення пані Зені, а вранці мене розбудив чавунний голос диктора, який сповістив про впровадження надзвичайного стану в СРСР.

І я забув умить, що мене таки посадять першого чи й розстріляють, забув, що в злиднях може залишитися моя сім’я, що, зрештою, в тяжку неволю зайде вся Україна, – я вигукнув у розпачі:

«Пропала моя „Орда“!»

Хай простять мені люди і моя Україна, що першим чином подумав про свій твір, якого здав до журналу «Дзвін», але хіба не в «Орду» я вклав увесь свій біль за Вітчизну?

Ми з дружиною і сином Яремою негайно виїхали до Львова.

Прямо з автомобіля я пішов на учительську конференцію, де на свій подив і втіху зустрівся з чисельною, рішучою і зовсім не наляканою громадою викладачів. Із засудженням антиконституційного перевороту виступили народні депутати України Ірина Калинець, Михайло Косів і я. Ірина й Михайло в той же день поїхали до Києва, я ж залишився: у ці дні я мусив бути разом із своїм Товариством.

Того ж дня мене зустрів на вулиці кореспондент радіо «Свобода» харків’янин Владислав Проненко і запитав:

«Як ви розцінюєте нинішні події?»

«Як скоротечну агонію імперії», – відказав я коротко, хоч і не знав, що вона сконає за три дні.

Не було страху – була злість. 20 серпня я виступав перед народом у Судовій Вишні, а 21-го в Мостиськах.

У Мостиськах я сказав до набитої людьми зали:

«Добре усвідомлюю, що буде зі мною завтра, але послухайте, що скажу нині. Більшовики задумали вчинити ще один злочин. Панове комуністи, присутні в залі! Якщо хтось із вас може довести, що комуністична партія