Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Панченко і Шапошник капітулювали 23 серпня 1921 року.[468]

Тут до Яковенка та Петієнка дійшла вістка, що здався й загін Петренка разом з Іваном Деркачем та одним із братів Чучупаків. Це сталося трохи раніше — 10 серпня. Разом із ними капітулювали отамани Пономаренко, Литвиненко та кілька десятків повстанців (усього 80 чоловік).[469]

«Петієнко… кинув будь-яку роботу в Холодноярській окрузі (і) збирався пробиратися в Полтавську губернію, де вирішив законспіруватися і очікувати, як совєтська влада вчинить з амністованими… — продовжував Яковенко. — Я ж вирішив лісами пробиратися до Єлисаветграда… В районі Кам’янського лісу зустрівся з трьома кавалеристами загону Нестеренка-Орла, які стояли на чатах при дорозі… Я попрохав провести мене до Отаманенка… Той мені почав відразу скаржитися на Нестеренка, що лише тепер взнав, що він за людина… Розповів, що в загоні всі старшини його (Нестеренка) не люблять…»[470]

З’ясувалося, що і Нестеренко-Орел, рішучий противник амністії, все ж вів переговори з совєтською владою. Але здаватися він не збирався — просто хотів дати можливість козакам відпочити від безперервних боїв, тож і заговорював зуби совєтській владі.

Його загін розквартирувався у Бондуровій.

Нестеренко-Орел погодився на пропозицію Отаманенка вислати на переговори з головою виконкому Чигиринського повіту Яковенка. Григорій, звісно під іншим прізвищем, поїхав у Кам’янку. Не дочекавшись завершення переговорів і повернення Яковенка з Кам’янки, загін Нестеренка несподівано сховався в лісі. А у Бондуровій залишилися очікувати на Григорія кілька козаків і начальник штабу Отаманенко. Дочекавшись, поїхали разом у Бовтишку.

По дорозі радились, як бути. «Отаманенко розповідав, — стверджував Яковенко, — що він за три роки лісового життя до того виснажився від голоду і холоду, що, коли б була впевненість, що совєтська влада дасть вільне існування і не дивитиметься на нього як на бандита, він більше б нічого не хотів… (Отаманенко) страшно розчарувався в людях, які всі зробилися шкурниками… Так що, — казав Отаманенко, — я з’явлюсь (тобто здамся. — Ред.), хай би і загрожувала смерть, оскільки для мене тепер після цього тяжкого жаху важко прожити в такому стані навіть два дні… Хочу жити — ось моє кредо.

Згідний був з ним і я, але підпільна робота до того посіяла в мені недовіру до всього, що оточувало, що я ніяк не міг допустити, щоби совєтська влада залишила мене в спокої».[471]

Прощаючись, Яковенко «пообіцяв Отаманенку більше з ним не бачитися, щоб не викликати підозр».[472] З тяжкою думою повертався в Єлисаветград Григорій.

Приїхав до міста, поселився у Юлії Григорівни Маймескул, тітки підпільника Воїнова. Вона передала йому листа від Петієнка. Той сповіщав, що він зустрівся з посланцем із-за кордону, який повідав йому про арешт Всеукраїнського повстанського комітету у Києві і передав, щоб «Холодноярський Повстанком тимчасово прийняв на себе обов’язки Всеукраїнського Повстанкому».[473]

Здавалося, що боротьба закінчилася, але Яковенко не збирався здаватися. 1922 року він знову творить підпільну мережу у Єлисаветграді. У «кримінальній справі» Яковенка є згадка про його участь у підпільній українській організації «Народна помста». На жаль, деталі не відомі.

Арештували Яковенка випадково: хтось вкрав 27 хутряних шуб у господині, в якої жив Григорій, і та вказала міліції на нього. Це сталося 28 серпня 1922 року в Єлисаветграді.

Його били, аби визнав, що вкрав шуби. Потім його, штабс-капітана, кинули в камеру до кримінальників, де він відсидів тиждень. Григорій Яковенко мав можливість втекти — його разом з іншими вивозили підмітати вулиці. Охороняв лише один неозброєний міліціонер. Але моральні сили вичерпалися. Знову переховуватися?! Скільки ще років?!

І «Грицюк» заявив сам на себе: з власної ініціативи, щоб не сидіти більше в одній камері з кримінальниками, сказав слідчому, що він — «політичний», що його справжнє прізвище — Григорій Яковенко. Чекісти неймовірно зраділи, адже вони стільки разів підбиралися до невловимого підпільника, та ніяк не могли його вхопити.

Яковенка повезли до Києва, в Лук’янівську в’язницю. Його хресна дорога доходила до кінця.

Слідство завершилось у січні 1923 року. Ось фрагменти «Висновку у справі Яковенка Григорія Федоровича»: «Будучи убежденным петлюровцем… (Яковенко) начинает вести партизанско-повстанческую работу. Вступает в петлюровскую армию и принимает активное участие во всех боях против советских войск… Свою работу Яковенко проводит то в Киевской губернии, то в Николаевской, то в других губерниях Украины. К началу 1921 г., в самый разгар петлюровщины, когда вся Украина была покрыта густой сетью подпольных петлюровских повстанческих комитетов, организаций, располагавших значительными повстанческо-бандитскими отрядами, Яковенко конспиративно пробирается в Елисаветградский район и совместно с рядом других видных петлюровских работников — Левченко, Яршенковским и др. организовывает в Елисаветграде подпольную повстанческую группу, которая была тесно связана с Екатеринославским повстанческим комитетом и через последний — с самым крупным бандитско-петлюровским гнездом — знаменитым Холодным Яром.

Помимо этого, их организация была связана непосредственно с закордоном, начальником Пивденной группы — ген. Гуляй-Гуленко…[474] После разгрома Екатеринославского Губповстанкома и — как следствием отсюда — Елисаветградской организации Яковенко, спасшись от ареста, пробирается в Холодноярский район Кременчугской губернии, связывается с членами Холодноярского повстанкома Дегтярем, Атаманенко, Наливайко и Тараном, некоторое время работает в бандитском