Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

Зняти квартиру в СМТ Острозі за годину їзди від міста простіше простого. Запитів особливих у брата із сестрою немає, а швидкісний інтернет через мобільний роутер організувати – хвилинна справа. А ось знайти орендарів для квартири, що вони з Петром залишать, справа нелегка.

Виїжджають вони на день пізніше, ніж розраховували. Брат залишається непохитним щодо занять, і змушувати його ніколи не стане.

Ідея переїхати наступного року — а, можливо, й набагато пізніше — до міста відразу припала Петі до душі. Менше людей і більше грошей у них залишиться зрештою. А ще Петя душі не чує у природі, а Острог межує прямо із заповідником.

Кіра хоче забратися з міста. Потрібно закріпити знання, що нічого її тут не тримає. Її начебто взагалі більше нічого ніде не тримає. Їй Богу, ваги брешуть: вона не п'ятдесят вісім кілограмів важить, а грам двісті.

У СМТ можна буде зображати, що починається нове життя. Давно, до речі, варто його почати, але Кіра загрузла в казкових хмарах. І хмари виявились болотом, де до суші — непереборні в'язкі далі. У старому житті рана не має шансів затягтися. Залишається тільки сподіватися на шрам уже в іншій реальності.

Кіра постійно заспокоює долонею тіло над серцем. Ось-ось має заболіти. Ось-ось, постійно напередодні розщеплення. Але воно все не відбувається. Задеревенів кровососний насос. І ніби обростає, і обростає твердою шкаралупою, тому й заспокоювати треба, і перевіряти: чи ще не вилізло?

Одна річ — шкодувати і шкодувати, що вірила всім цим шекспірівським промовам. Смішно, мабуть, колись буде. Ну, не вона перша і не вона остання.

Інша річ, що більше нічого не буде... Не буде моментів тілесного захоплення, болісно солодкої насолоди, простого дотику руки навіть по плечу чи спині, ненароком. Закінчилося, закінчилося, закінчилося...

Неприємно до самої себе торкатися, навіть просто відмиваючи бруд у душі або натягуючи одяг. Все не те, і від суперечливих відчуттів знову рвуться сльози на волю, але Кіра випустити їх не може. Є межа якась. Навіть не гордості, а непрактичності.

На вокзалі Кіра купує квитки готівкою та на вигадане ім'я. Заздалегідь вона придбала онлайн-квитки в зовсім інше місто.

Вони з Петром заходять у вагон поїзда, що прямує зовсім не туди, куди їм потрібно, і проходять майже в самий кінець. Там швидко переодягаються і окремо прямують у потрібний їм поїзд на сусідньому пероні.

Кіра не збирається ризикувати ні на секунду, і якщо раптом спостерігають за ними, є шанс потягнути час. Власна параноя сприймається з деяким задоволенням. Зрештою, ймовірність стеження за ними до жаху мізерна.

Коли за склом уже мелькають безкраї снігові далі, вона стягує з волосся сіру хустку. Пружиниста хитавиця під нескінченними рейками занурює в метушню почуттів. Одні сумніви ... Вона повертається знову і знову до останнього вечора, а потім до вечорів до цього, і Кіра заборонила собі пам'ятати, але поїзд мчить, а місто залишається позаду, і дівчина намагається дихати рівно, дихати продумано, відлічувати про себе. .

І твоє перебування у машині було помилкою.

Враховуючи, що за півгодини він пішов, слова обростають іншим смисловим м'ясом. Адже її перебування в машині, в квартирі, в літаку, в його житті - Карелін зрештою позначив як помилку.

Як і закривання очей на твої викрутаси.

У Кіри іноді й через саму себе терпець закінчувався. А з терпінням у Кареліна були стосунки складніші, ніж із самою Кірою. Господи, та які в них стосунки були? Карелін майже все приховував, бо з наївними та цікавими не діляться чутливою інформацією, а Кіра все приховувала, бо не зовсім дурепа. Так, зберегла частину себе, і де, де ця частина зараз?

Ось і казочці кінець, а хто слухав, той знав, чим усе закінчиться.

Від дотику руки Петра вона здригається і панічно обводить напівпорожній вагон поглядом. Декілька жінок і один старий дивляться на неї. Як і насуплений брат.

- К-кіра. Все... Ти в порядку?

— Так, — надто голосно заявляє вона. І прочищає горло. — Звісно, Петю. А що... що таке?

Він дивиться на сестру начебто уважно, а начебто і буденно. Перекладає сумку, лямки якої дівоча рука стискає дуже міцно, на інший бік лави.

Інші мандрівники забувають про неї, окрім однієї рум'яної жінки середнього віку. Повертається та повертається до дівчини короткими поглядами, але нічого не говорить і нічого емоційного не видає.

Кіра нервово ковтає. Господи, їй треба більше спілкуватися з живими людьми. Навіщо незрозуміло, але треба.

Розмиті вулиці Острога, на диво, гарні та приємні вдень, як і небезпечні, і незручні ввечері.

Сніг сходить наступного ранку, і вони з Петром гуляють по заповіднику. Приміські частини доглянуті, але брат із сестрою дістаються й глушини. Петя в захваті, а Кіра тягнеться за ним. З вершини лисого пагорба проглядається південна частина селища, і дівчина, яка підганяється вітрами в спину, думає, що цей переїзд схожий на вигнання. Наче Кіра Норова — якась важлива персона, яка видалила себе з епіцентру подій, бо її присутність чи відсутність матиме якесь значення.

Ха-ха.

В орендованій квартирі опалення виявляється, звичайно, несправним, але замість того, щоб розкривати брехню господаря, вона замовляє два обігрівачі, доставка яких надто дорога, але у них із Петром стало тепер краще з грошовими ресурсами.

Тим більше, Морозов підкинув два замовлення на інший сайт.

І наступні два дні Кіра проводить у міцних обіймах роботи. Навіть не сує ніс у справи Петі, який знову занурився в кодування.

Тому в магазин вона прямує пізно ввечері і розплачується за це палкою зустріччю з гопниками. Все це було б смішно, якби не було так сумно. Три дні в смт Острозі, і, будь ласка, бонжур, гопота!

Кіра одразу віддає їм срібло та тисячі три. І ось це ось воно. Раніше точно влізла б в сутичку з ними. Або ще щось. А тепер Кіра, мабуть, доросла. Інші в двадцять шість дітей на лінійку збирають, а вона, бачите, порозумнішала.