Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Посувайтесь поволі до мене. Тут вільніше. Тільки не галасуйте. У перевертнів слух краще ніж нюх у пса. А краще — злазьте з коней.

До поради прислухалися. Спішилися і підійшли до Редзяна. Тут і справді було просторіше. Ліс злегка розступився і попереду, метрів за п'ятдесят виднівся невеликий водоспад, мерехтливим пологом спадаючий з прямовисної кручі.

Дивний водоспад, до речі. Виникав приблизно на середині замшілої скелі, і пропадав так само — ніби у прірву йшов. Причому абсолютно беззвучно. Хоч би раз хлюпнуло. Якби не гра струменів та розсипи бризок — вирішив би, що бачу скло чи скол льодовика.

— Марево… — так само пошепки, тільки вже спокійнішим, пояснив Редзян. — Насправді немає жодного водоспаду. Це відьма так вхід у печеру заховала.

— Розумно, — похвалив Шпичковський. — Якби сам шукав, ніколи б не здогадався, що треба йти крізь воду.

— І погано… — додав литвин. — Сильна, отже, відьма. Коли такі штуки здатна витворяти.

— А я казав… — почав Редзян.

— Тихо, цокотухи! — зупинив закипаючу розмову пан Заглоба. — Годі самих себе лякати. Сильна вона чи ні, а з кулею в серці чи з відрубаною головою не дуже почаклуєш. Дайте тільки дістатися до неї. Було якось... Під Полтавою. Теж одна молодичка занадто багато про себе думала. Коней майже всієї сотні до сказу довела, мерини — ніби жеребці кусалися. А ще — очі людям відводила… Нічого. Все одно зловили. Зв'язали та в озеро кинули. Тільки булькнуло. Як камінь на дно пішла. Вірте, Господь не допустить перемоги зла… Дамо раду і з цією. Аби лише панна Курцевич тут була. А не в іншому місці. Дуже вже хочеться пана Яна втішити. Сили немає дивитись, як побивається сердешний. Кохання, то ще стерво…

— То чого чекаємо? — Підштовхнув я в плечі Редзяна. — Веди, Вергілію. Поки сонце не сіло. Сам же казав — повня нині. Не дамо нечисті фори. Якщо битися — то на рівних.

Хлопець неохоче зробив кілька кроків у бік водограю і зупинився.

— Зачекайте. Давайте, я сам піду. Може, вдасться обдурити відьму?

— Як?

— Є в мене перстень Богуна… Подарував, бо від рани смертельної я його виходив. Покажу відьмі. Повинна упізнати — річ помітна. І скажу, що полковник велів панночку переховати. Щоби зі мною її відпустила. Раптом вдасться?

— Дурниця! — відмів пропозицію хлопця Заглоба. — Якщо відьма справжня, то вона думки читати вміє. І сам ні за цапову душу загинеш, і її попередиш. Ні… Треба навалитися всім разом. Хтось, у загальній колотнечі, її й прикінчить. Тільки цільтеся краще. Не хочу другу дірку в чоло дістати. Та й у якесь інше місце теж…

— Не згоден… — не погодився я. — Обов'язково треба спробувати Редзянів спосіб. Хто знає, яке розпорядження відьма що до панночки має… на випадок нападу. Може, Богун наказав убити її. Щоб як не йому, то й нікому іншому.

— Гм... — Заглоба потер лоба. — Трясця... Богун лицар і людина честі. Але це у бою. А закоханий — гірший ніж безумець. Не вірю, але таки міг... І що ж робити? Боюся, Редзян не впорається. Молодий надто. Обхитрує його відьма. Мені б піти, та знає вона мене. І що з Богуном ми посварилися теж.

— Я піду.

Всі дружно подивилися на мене здивовано.

— А що? Я не такий молодий, як Редзян. Відьма мене точно не знає. І щодо думок — можете не перейматися. Захоче прочитати — замучиться ворушити. У моїй голові стільки всього намішано — сам не знаю, за що хапатися. Он, ще кілька годин тому в Новгород збирався, а зараз де?

— Гм… — знову погладив шрам на чолі старий шляхтич. — А що… Я не так давно знаю пана Антонія, але якщо комусь і вдасться обвести відьму навколо пальця, то саме йому. Нехай спробує. А ми тим часом тихенько підкрадемося і причаїмося поруч. Не вийде — повернемось до попереднього плану. Нехай пан крикне чи вистрілить. То ми негайно увірвемося і порубаємо в капусту все, що ворушиться і на панну не схоже.