Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Леся Українка (Косач-Квітка Лариса Петрівна)

(1871—1913)

Видатна поетеса і драматург, перекладач, літературний критик, фольклорист, громадський і культурний діяч

У родині Лесі Косач панувало художнє слово. Її батько, Петро Антонович, усебічно освічена людина, дуже любив і знав літературу, а до талановитої дочки ставився з особливою ніжністю. Його дружина, Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова), відома письменниця, етнограф, була людиною діяльною як у сімейному, так і у громадському житті. Народження шістьох дітей не перетворило її на матір-квочку. Всі свої сили вона поклала на те, щоб молодші Косачі виросли людьми освіченими, такими, що люблять Україну і рідну мову, людьми, «потрібними» товариству.

Леся народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському. Дівчинка до п’яти років навчилася читати і свій перший лист до улюбленого дядечка Михайла Драгоманова свідомо підписала ім’ям Леся. Перший вірш дівчинка написала в неповні десять років під враженням гіркої звістки про арешт і заслання її тітки О. А. Косач.

Перший сплеск таланту був ліричним і одночасно мужнім, як і вся творчість поетеси. А через рік трапилася біда. Захоплена фольклором дівчинка багато годин простояла, спостерігаючи за обрядом хрещення води на річці Стир, і сильно застудилася. Промерзлі ноги, запалення суглобів, висока температура, як виявилось, були злими передвісниками «тридцятирічної війни» з туберкульозом, який услід за кістками уразив легені і нирки, довів до недокрів’я. Змучене болями, зранене операціями, витяжками, гіпсом, милицями тіло – а в ньому незломлена, чиста душа.

Коли Лесі виповнилося 13 років, у журналі був опублікований її вірш «Конвалія». Відтоді і розповсюдилися по всьому світу прекрасні поетичні рядки, підписані гордим і красивим ім’ям Українка. Леся Українка стрімко увійшла до світової плеяди поетів як геніальний лірик, чиї відчуття загострені по стійним стражданням і неможливістю звичайного людського щастя.

За свої нещадні і волелюбні вірші, на які часто посилалися революціонери в своїх відозвах, Леся Українка довгі роки знаходилася під негласним наглядом поліції, а в 1907 році навіть була арештована. Вона жила з вірою в справедливу соціальну перебудову суспільства, в якому український народ і його мова будуть вільними, але з презирством ставилася до тих політичних діячів, які далі свого носа нічого бачити не хотіли і вважали його центром всесвіту.

З Климентом Квіткою Леся Українка познайомилася весною 1898 року. Климент вивчав народну музику і записував українські пісні і мелодії. Леся з дитячих років теж цікавилася фольклором. 25 червня 1907 року Климент і Леся повінчалися у Вознесенськії церкві в Києві. Основний прибуток молодій родині приносили переклади. Українка, яка прекрасно знала 10 мов і світову літературу, з 13 років працювала в цій царині. Завдяки їй побачили світ українською мовою вірші і проза Г. Гейне, В. Гюго, В. Шекспіра, Дж. Байрона, А. Негрі, М. Метерлінка, Р. Гауптмана, М. Гоголя, І. Тургенєва, а також давньоіндійська «Ріг-веда», поеми Гомера і Данте, давньоєгипетська лірика. Левова частка перекладів, як і оригінальних творів, друкувалася на Західній Україні.

Значне місце в творчій спадщині Л. Українки займають дивовижні за складом і поетичним сприйняттям поеми. Епічна форма оповіді «Роберта Брюса – короля шотландського», «Одного слова», «Вілли-посестри», «Старої казки» і «Ізольди Білорукої» дозволила поетесі з граничною ясні стю передати події, настрої, глибину відчуттів і психологію своїх героїв дивовижно витонченим стилем.

Вершиною поетичного генія Лесі Українки стала драма-феєрія «Лісова пісня». Леся, що жила далеко від рідних місць, сумувала за Волинню, чиї живописні місця часто вставали перед її очима. Одного сумного періоду за 10—12 днів, за її словами, вона створила чудовий поетичний сплав, де краса незайманої природи, чудовий світ наївної народної міфології протистоять людській грубості, убогості і безкрилості. Важко назвати іншу п’єсу, в якій би природі, що вічно відроджується, відводилася така значна роль.

19 липня 1913 року Леся Українка померла в грузинському місті Сурамі. Похована вона на Байковому кладовищі в Києві. Її світла і мужня душа покинула змучене хворобами тіло, але навіки залишилася серед людей, хвилюючи серця поетичними рядками.

Марко Вовчок (Вілінська Марія Олександрівна)

(1833—1907)

Видатна письменниця і перекладач

Іван Франко писав про творчість Марка Вовчка: «Краще в її творіннях – це, без сумніву, її мова. При всій своїй простоті і популярності вона дуже багата лексично і незрівнянно мелодійна… З простою красою і ніжністю її мови і стилю нерозривно поєднується її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших серед бідних – до жінок…» Марія Олександрівна Вілінська народилася 10 (22) грудня 1833 року в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії. Із смертю батька, відставного підполковника, закінчилося щасливе дитинство: новий чоловік матері не злюбив дітей від її першого шлюбу, і Марію поспішили відправити до Харкова, в приватний пансіон мадам Мортеллі. Дівчина, що через декілька років подорослішала, опинилася в Орлі, де зустрілася з Опанасом Марковичем – молодим українським етнографом, висланим в Орел у справі Кирило-Мефодіївського братства. У 1851 році Опанас і Марія одружилися.

Чотири роки подружжя провело в Києві і Чернігові – Опанас служив дрібним чиновником, а у вільний час збирав фольклор. Марія займалася господарством і допомагала чоловікові в його етнографічних пошуках. Здібна до мов, вона швидко освоїла «малорусское наречие» і незабаром почала спілкуватися з Опанасом виключно українською. Цією ж мовою були написані і перші оповідання, які Марія спочатку писала виключно для розваги.

У 1857 році Опанас послав декілька творів дружини своєму другу, відомому письменникові і критикові, що мав добрі зв’язки в літературних колах, Пантелеймону Кулішу. Куліш прийшов у захват і загорівся ідеєю видати твори молодої письменниці. Тоді ж з’явився і псевдонім Марко Вовчок. За однією з версій, він постав від слова «Марковичка», як іменувалася Марія Маркович в українському середовищі, за іншою – від прізвища чоловіка і назви села Вовчок, що недалеко від Немирова, де тоді жило подружжя.

Оцінив «Народні оповідання» Марка Вовчка, що вийшли в Петербурзі в тому самому 1857 році, і Тарас Шевченко. Кобзар назвав Марка Вовчка «своєю духовною спадкоємицею» і єдиним українським автором,