Читати книгу - "Том 6"

Чи не тієї жмені війська, що, може, прийде слідом за бунтарями? Ой, горенько моє! Ото велике діло! Тільки б і всеї біди! Оце але! Та я хоч трохи й зігнувся в спині, а ще якби до чого прийшлося, то в мене кості, як у того слона. Я б собі ще дав раду з тими кількома паршивими штиками. Ну, а якби й круто прийшлося? Ой, з дорогою душею зібрався б я у велику дорогу. До смерті мене й просити довго не треба. Мені хоч і зараз. Овва! Хоч би й так! Хіба я що на світі покидаю? Вже ж не плакати по сій старій скрині, по сьому намученому тілу. Я б і радпіший відчепитись від тієї муки та злиднів, що то ніби життям зветься. Але ж потім, Готлібе? Потім буде щось таке, що як його втратиш, то вже навіки.

Готліб. А хто його знає, що там буде, як ми помремо? Того ніхто не бачив.

Гільзе. Кажу тобі, сину! Май віру хоч в те єдине, що нам, злидарям, зостається. А нащо ж би я оце тут сидів та на підніжки тупав до загину більш як сорок літ? Чи я ж би дивився спокійно, як інший отам розкошує, та панує, та з мого лиха і голоду собі статки-маєтки збирає? Чого ж я терплю? Бо я маю надію. Я все щось маю, хоч в якій нужді. (Показує кудись у вікно.) Ти маєш тут свою долю, а я — там, на тім світі. От як я думаю. Хоч би мене четвертували, я певний свого. Так нам обіцяно. Буде суд, але не ми судитимем,— «мені належить помста», сказав господь бог наш.

Голос за вікном. Ткачі, до гурту!

Гільзе. Про мене —робіть, що хочете. (Сідає до верстата.) Мене не витягнете звідси.

Готліб (трохи вагається). Я піду до роботи. Хай буде що буде. (Виходить.)

Чутно, як багато голосів співають зовсім близько ткацької пісні; спів одноманітний, глухий, жалібний, мов голосіння.

Голоси людей у «хаті». Ой, мені лишенько! Тож-то йде їх — як мурашня! І де тих ткачів стільки набралось? Та не пхайся, і я ж хочу побачити! Дивись ти на ту довгу тичку попереду. Ой-ой! Що їх насунуло! Мов хмара!

Г о р н і г (ввіходить межи люди в «хату»). Дивіться, чи то вам ще не кумедія? Таке не щодня побачите. Ось пішли б ви ще туди до горішнього Дітріха. Отам штуку втяли неабияку! Нема вже в нього тепер ні будинку, ні фабрики, ні пивниці, як єсть нічогісінько. Пляшки геть всі чисто видудлили... та навіть і відкоркувати не трудились. Раз-два-три, шийка геть, а як хто собі пику скалками поріже, дарма! Там не один бігає спасочепий, як свиня. Тепер от ще тутешньому Дітріхові прочухапки завдадуть.

Співи затихають.

Голоси в «хаті». Як подивитись на них, то паче б і не лихі.

Горніг. Стривайте, пождіть! Се вони ще тільки надумуються. Он гляньте, як вони палац з усіх боків обзи-рають. Ось подивіться на того гладкого дідка — он отам, з відром в руках. Се коваль з Петерсвальда, меткий чоловічок. Він вам найгрубші двері одним махом висадить, як шкаралущу,— будьте певпі! Вже як йому фабрикант в руки попадеться, то нехай попрощається!

Голоси в «хаті». Торох чорта в лоб! Камінь в вікно! Отепер наженуть холоду старому Дітріхові. Он віп почепив таблицю. Таблицю почепив? Що ж там на ній стоїть? А ти не вмієш читати? Що ж би з мене було, якби я не вмів читати? Ну, то читай! Ви всі бу-де-те за-го-же-ні, ви всі будете загожені.

Горніг. Нехай сховається з своєю таблицею. Все одно нічого не поможеться. Не такий гедзь напав, щоб так минув. Вони на фабрики напосілись. Вони хотять машини в світу зігнати. Вони ж бачать, що машина хатнього ткача руйнує, се ж і сліпий бачить. Гей-гей, ото розходились християни! Тепер їх ні радник, ні начальник не вгамує, а не то щоб якась таблиця, де вже там! Тільки глянути, як вони там господарюють, то видно, до чого йде.

Голоси в «хаті». Ой, людоньки ж мої, людоньки! Що того народу понаходило! І чого їм треба? (Шпарко.) Он вони вже на мості! (Зо страхом). Чи то вони йдуть на сей бік? (З великим дивом і жахом.) До нас ідуть, до нас. Ткачів з хати викликають.

Всі втікають, «хата» порожніє. Буптарі вриваються юрбою, задрипані, запорошені, червоні від горілки і від втоми, невиспані, дикі, обшарпані. Вбігають в хату, кричачи: «Ткачі, до гурту!» — і розсипаються по всіх кімнатах. В кімнату до Гільзе ввіходить Бекер і скілька молодих ткачів з тичками та з киями. Побачивши старого Гільзе, вони трошки схаменулись і спинились.

Б ѳ к ѳ р. Покиньте, дядьку, теє ткання. Хай собі хто хоче тупає при верстаті, а вам нема чого більше мучитись. Ми вже про те постарались.

Перший молодий ткач. Вам вже більше не при-йдеться лягати спати голодним.

Другий молодий ткач. Тепер ткач знов матиме над головою стріху, а на тілі сорочку.

Гільзе. І звідки вас дідько несе з тичками та з сокирами?

Бекер. Ми їх поперебиваєм на Дітріховій спині.

Другий молодий ткач. Ми їх розпечемо та й всадимо фабрикантам у пельку, нехай і вони попробують, як голод пече.

Третій молодий ткач. Ось ходіть лишень, дядьку, з нами! Ми їм спуску не даємо.

Другий молодий ткач. Нас ніхто не жалу

вав — ні бог, ні люди. Тепер же й ми сами свого доправимось.

Старий Бавмерт (увіходить, трохи заточуєтеся, несе під пахвою зарізаного півня. Розставляє руки). Братики! Всі ми браття! Дайте ж я вас обійму, братики мої рідні!

Сміх.

Гільзе. То се вже так з тобою, Вільгельме?

Бавмерт. Се ти, Густаве? Ох, ти ж мій бідний, голодний товаришу, ходи до мого серця (чуло).

Гільзе (суворо). Дай мені спокій.

Бавмерт. Слухай, Густаве, от що. Аби тільки щастя. Ось ти