Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

угорці словаків не надто любили, й робити політичну кар’єру ліпше було із суто угорським прізвищем. До речі, головний ідейний опонент Кадара, примас католицької церкви Угорщини кардинал Міндсенті, теж поміняв своє справжнє австрійське прізвище Пем на угорське. «Маленька» різниця полягає лише в тому, що слово «міндсенті» угорською означає «найсвятіший», а «кадар» — просто «бондар» і є досить поширеним прізвищем в угорському селі. Відтак, якби Янош Кадар був українцем, то звався б Іваном Бондаренком.

Кадар зробив у комуністів карколомну кар’єру. Через два місяці після вступу до комсомолу він став членом партії, через півроку — секретарем ЦК комсомолу.

Але щоб оцінити особливості тієї кар’єри, треба знати угорську специфіку 20—40-х років минулого століття. Угорщина була досить відсталою країною з сильними феодальними пережитками — частка землі, що належала поміщикам, була тут чи не найвищою в Європі, а селянство, відповідно, було майже безземельним. Загальний же рівень розвитку економіки був десь удвічі нижчим за середньоєвропейський. 1919 року колишні військовополонені, що набралися більшовицького духу в Росії, разом з лівими соціал-демократами на 3,5 місяця захопили владу в країні, проголосивши Угорську Радянську Республіку. А після цього у країні запанував украй правий авторитарний та репресивний режим адмірала Горті. 5 тисяч лівих було вбито, 70 тисяч ув’язнено. Угорщину було проголошено королівством, але короля у країні не було — замість нього «тимчасово» правив регент Горті. Й то тривало аж 25 років. Влада постійно чинила тиск на робітничий рух, навіть на найбільш помірковані його форми. Так, кількість членів профспілок скоротилася із 150 тисяч 1921 року до 110 тисяч 1938 року й до 70 тисяч 1942 року. Сама ж належність до компартії каралася тривалим ув’язненням. До комуністичних організацій масово засилали провокаторів, які виказували владі своїх «товаришів». Тому, за оцінками угорських істориків-комуністів, у середині 1930-х років зв’язок з підпільним ЦК КПУ підтримувало не більше 500 членів партії. Ще 2—3 тисячі самі себе «законсервували», залишаючися прибічниками марксизму-ленінізму-сталінізму, але не проводячи активної партійної роботи.

Кадар був серед тих «п’ятисот сміливих». Уже за кілька місяців після вступу до комсомолу його вперше заарештували. Щоправда, незабаром випустили. Але 1933 року він потрапив до в’язниці вдруге й цього разу провів за ґратами вже два роки. Кадар потрапив до «чорних списків» і не міг претендувати на більш-менш кваліфіковану роботу. Відтак, у перервах між тюремними відсидками він працював сортувальником на фабриці з переробки лікарських рослин, вантажником і сторожем на складі, підсобником на фабриці парасольок.

На той час керівники Угорської компартії на чолі з Бела Куном, що сиділи в еміграції в Москві, різко виступали проти будь-якої співпраці з соціал-демократами. Натомість підпільне ЦК у Будапешті, яким керував Єно Ландлер, вважало, що комуністи мусять «просочуватися» до соціал-демократичних організацій, з тим щоб із часом взяти їх під контроль. Відтак Кадар 1935 року вступив до соціал-демократичного осередку в VI районі Будапешта й через кілька років очолив цю районну організацію. При цьому він перебував у «подвійному підпіллі» — переважна більшість його соціал-демократичних товаришів і не здогадувалася, що Черманек — комуніст. Суперечки ж між Ландлером і Куном скінчилися сумно для обох — 1936 року Комінтерн розпустив підпільне ЦК угорських комуністів за «ревізіонізм», а вже наступного року Бела Кун виявився «ворогом народу», був заарештований НКВС і розстріляний. Тим часом партійна кар’єра Кадара у «своїх» — комуністів виявилася ще успішнішою, ніж у «ворогів» — соціал-демократів. Улітку 1941 року Кадар очолив Будапештську міську організацію комуністів, а у травні 1942 року став секретарем ЦК. Можливо, свою роль відіграло те, що Кадар, коли в 1936—1937 роках відбував покарання у в’язниці суворого режиму Чіллаг, познайомився і здобув прихильність Матіаша Ракоші. Останній був наркомом у Радянській Угорщині 1919 року, потім утік до Москви, 1924 року повернувся на батьківщину, був заарештований і провів у гортістських в’язницях 16 років, доки на початку 1941 року був депортований до СРСР. Ракоші після розстрілу Куна став найавторитетнішим лідером угорських комуністів.

1942 року Кадар з напівлегального перейшов на повністю нелегальне становище, жив за чужими документами, а через два роки був заарештований за ухиляння від військової служби — Угорщина на той час уже четвертий рік воювала в союзі з нацистами проти антигітлерівської коаліції. Над «Яношем Луптаком» нависла загроза смертної кари за дезертирство. Комуністи намагалися влаштувати йому втечу, підкупивши наглядача. Гроші тюремникові передавала молода комуністка, «сестра Луптака», яка після війни стала Кадаровою дружиною. Так він познайомився з Ільзою, яка згодом, за часів його володарювання, працювала заввідділом в інформаційному управлінні Кабміну. Проте втечу влаштувати не вдалося — в Угорщині стався військовий переворот, на зміну Горті, який спробував укласти з СРСР сепаратний мир, прийшли ультранаціоналісти-нілашисти, а всіх «неблагонадійних» в’язнів з угорських тюрем було вивезено до таборів смерті в Німеччину. Кадар дорогою втік з потяга смерті й пробрався назад до Будапешта.

То контрреволюція чи національна трагедія?

Першим призначенням, яке Кадар отримав після взяття Будапешта радянськими військами, стала посада заступника начальника поліції його рідного міста. Тоді ж йому виділили конфісковану невелику трикімнатну віллу в Буді, в якій він, до речі, прожив до кінця життя (з трирічною перервою на тюремну відсидку). При цьому Кадар очолював Будапештську міську організацію комуністів, а 1946 року став ще й заступником генерального секретаря ЦК угорських комуністів, очолював «відділ кадрів» ЦК, був членом парламенту.

Угорщина виявилася найвідданішим союзником гітлерівської Німеччини — її війська чинили опір радянським воякам уже на території Австрії та Німеччини аж до 9 травня 1945 року. Відтак радянський окупаційний режим у цій країні в перші післявоєнні роки був найжорсткішим. Відразу ж почалися масові репресії проти всіх, хто був пов’язаний зі старою владою, було заборонено всі традиційні праві партії. Попри це й масові виборчі фальсифікації — всі члени Компартії й співчуваючі їм отримували в день виборів відкріпні талони й мусили проголосувати в кожному з 17 районів Будапешта (чомусь згадується 2004 рік в Україні. — Авт.), — під час перших післявоєнних виборів комуністи отримали лише 17 відсотків голосів. На