Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

наступних виборах 1947 року вони мали 22 відсотки. Більше ж половини голосів зібрала селянсько-реміснича Партія дрібних власників, їх, тим не менше, змусили створити коаліцію з комуністами, які встановили контроль над усіма силовими структурами. Вже через кілька місяців почалися арешти активістів ПДВ, і прем’єр Угорщини Ференц Надь під час офіційного візиту до Швейцарії був змушений попрохати політичного притулку. 1948 року соціал-демократи «добровільно» об’єдналися з комуністами в Угорську партію трудящих (УПТ), а головою комісії з підготовки цього процесу був старий «соціал-демократ» Кадар.

На чолі «народно-демократичної» Угорщини став Матіаш Ракоші та інші емігранти, що повернулися з Москви. У країні запанувала жорстока диктатура сталінського типу. Було проведено націоналізацію та колективізацію, почалася індустріалізація. «Угорщина має стати країною вугілля та сталі!» — прорік Ракоші. І практично всі кошти було спрямовано на розвиток важкої промисловості, а життєвий рівень населення падав. Ракоші до дрібниць наслідував сталінський СРСР. Наприклад, в угорських школах завжди найвищою оцінкою була одиниця, а найнижчою — шістка. Комуністи запровадили радянську (точніше, російську) п’ятибальну систему. Угорських вояків та поліціянтів (тепер — міліціонерів) переодягли з традиційних одностроїв у гімнастерки радянського зразка. І, звичайно ж, почалися пошуки «ворогів народу» серед «своїх».

У політбюро ЦК УПТ було п’ятеро «москвичів» і лише два «угорці» — Кадар та Ласло Райк. Колишній студент Художньої академії, блискучий оратор і інтелектуал Райк і «типовий робітник» Кадар, здавалося б, не мали між собою нічого спільного. Але Ракоші вбачав загрозу в них обох. І суто по-макіавеллівськи знищив одного руками іншого — Кадара 1948 року було призначено міністром внутрішніх справ, а головним його завданням на новій посаді «партія» (а конкретно Ракоші) визначила викриття «антипартійної діяльності» «тітоїста» Райка. Адже того ж року комуністичний лідер Югославії Йосип Броз Тіто відмовився коритися Сталіну й моментально перетворився з «визначного діяча міжнародного комуністичного руху» на «очільника кривавої фашистської кліки». А в сусідній Угорщині почали «викривати» агентів Тіто. Кадар на відмінно виконав завдання партії — Райка було заарештовано, «викрито» і страчено разом з усіма його «послідовниками-тітоїстами». А через два роки, 1951-го, «тітоїстом» виявився й сам Кадар…

Він провів у в’язниці суворого режиму (іронія долі — тій самій, де сидів разом з Ракоші за часів Горті) три з половиною роки й дивом залишився живим.

Кадар вийшов на волю восени 1954 року — «з’ясувалося», що він ні в чому не винен, — і очолив один із райкомів партії в Будапешті. За місяць перед тим Микита Хрущов, прилетівши до Угорщини, сказав Ракоші: «Не можна ж весь час триматися на радянських багнетах. Народ вас ненавидить». Але в країні склалося фактичне двовладдя: Ракоші зберіг найвищу владу в партії, а уряд очолив інший, набагато ліберальніший «москвич» — Імре Надь. Проте вже у квітні 1955 року Ракоші вдалося «відіграти назад» — у Москві зі здивуванням помітили, що народи Центральної Європи хочуть не «відновлення принципів соціалістичної демократії», вони не хочуть соціалізму взагалі. Надя відправили у відставку й виключили з партії за «правий ухил». Але народне невдоволення наростало. В липні 1956 року з подачі Кремля було відсторонено від керівництва партією та державою одіозного Ракоші. Але на зміну йому прийшов такий самий сталініст Герьо.

23 жовтня 1956 року в Угорщині почалася народна антикомуністична революція. Почалася з мирної 100-тисячної демонстрації, яку недолуга перелякана влада наказала розстріляти. Після цього протистояння перейшло у форму збройної боротьби, в яку відразу ж втрутилися радянські окупаційні війська, що стояли в Угорщині. 24 жовтня поновлений за 10 днів перед тим у партії Імре Надь став прем’єром, а Кадар — генсеком УПТ. Кілька днів у Будапешті тривали запеклі бої між повстанцями та радянськими військами, аж доки Надь не умовив своїх московських однодумців припинити збройне втручання, присягнувши, що збереже соціалізм та керівну роль комуністів в Угорщині. 30 жовтня почалося виведення радянських військ із Будапешта, а генсек УПТ, міністр уряду Надя Янош Кадар урочисто виголосив по радіо: «Славне повстання нашого народу повалило диктатуру Ракоші, відновило народовладдя й незалежність країни». Але випущеного з пляшки джина народного невдоволення вже неможливо було загнати в рамки «боротьби за оновлення соціалізму». В Будапешті мали місце випадки окремих самосудів над угорськими «енкаведистами» та комуністичними функціонерами. Ідейним лідером революції став кардинал Міндсенті, якого повстанці звільнили з в’язниці, де він сидів з 1946 року. А примас католицької церкви вимагав не «оновлення соціалізму», а багатопартійної демократичної системи й вільних виборів. Та й радянські війська, які Хрущов пообіцяв вивести з Угорщини, нікуди не пішли, а стояли в околицях Будапешта. В повітрі пахло порохом. «Я сам ляжу під перший радянський танк, який спробує увійти до Будапешта», — вирік Кадар на засіданні уряду ранком 1 листопада. А ввечері цього ж дня разом із ще одним членом політбюро, Ференцом Мюнніхом, таємно пробрався на радянську військову базу в Чепелі, звідки вранці 2 листопада на радянському військовому літаку вилетів до Москви. Адже ще 1 листопада Надь після тривалих душевних мук вирішив приєднатися до свого народу — його уряд заявив про вихід Угорщини з Організації Варшавського договору і звернувся до чотирьох великих держав із проханням захистити країну від такої вірогідної радянської агресії. 2 листопада в Москві Кадар удвох з Мюнніхом після переговорів з Хрущовим створили «Тимчасовий робітничо-селянський уряд» і звернулися до СРСР з «проханням» про втручання. 4 листопада почалася операція «Вихор» — окрім 5 радянських дивізій, що дислокувалися в Угорщині, туди вторглися ще 17 дивізій. «Ми більше не могли байдуже дивитися, як контрреволюційні терористи й бандити прикривалися прапорами демократії й по-звірячому вбивали наших найкращих братів, тримали в страху мирних громадян, кидали нашу батьківщину у стан анархії, хотіли на довгі роки приректи весь наш народ на життя в умовах контрреволюційного рабства», — сказав Кадар по радіо 4 листопада. Революцію було потоплено у крові — 11 листопада було придушено останні пункти опору. В боях загинуло 2502 повстанці, 19 266 — було поранено, радянські втрати — 660 убитих, 1450 поранених та 51 зниклий безвісти. На «білий терор», — як з’ясувалося через десятиліття, наприкінці жовтня — на початку листопада 1956 року в Угорщині було лінчовано аж… 37 гебістів та комуністичних функціонерів, — новий «народний» уряд відповів 604 стратами. Угорські ліберали особливо закидають Кадарові долю Петера Мансфельда. 1956 року 16-річний Петер брав участь у самосудах. Але ж неповнолітніх