Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А тому, по-третє, підказую наступне: якщо сумарна площа бічного периметру злитку хоча б учетверо менша його горизонтальної площі, то такий злиток називається пласким. Отож тоді тепловідведення відбувається переважно через верхню й нижню його грані, а тепловідведенням через бічні поверхні можна знехтувати.
– То що, виходить, у випадку плаского злитку складна тривимірна модель перетворюється на простеньку лінійну?.. – на обличчі практиканта розквітла задоволена посмішка. – Отож тепло надходить від електронного променя плюс із краплями розплавленого титану, а відводиться у піддон і тепловим випромінюванням у вакуум…
– Все-все, це ти вже сам домислюй, що й до чого! – замахав руками Костянтин Демидович. – До того ж роби це де завгодно, але не в моєму кабінеті. Бо між нами ніякої розмови не було, ти не забув про це, сподіваюся?..
– Не сумнівайтесь, я завжди пам’ятаю про всі домовленості, – охоче підтвердив Спартак і додав: – А вам величезна подяка! Я ваш боржник.
На що Костянтин Демидович лише рукою махнув.
Спеціальне відділення Центрального госпіталю КДБ УРСР, вул. Рози Люксембург, № 11, Київ, кінець квітня 1986 року
– Хто це?
– Товаришко Шпунь, опануйте себе, будь ласка.
– Скажіть, хто це?!
– Товаришко Шпунь! Антоніно Захарівно!..
Лікар повернув до медсестри обличчя, на якому, через наявність медичної маски, не було видно нічого, окрім очей і брів. Проте очі лікаря випромінювали таку люту ненависть, що Тося аж зіщулилася і пробурмотіла невиразно:
– Пробачте, я лише… я-а-а…
– Ви у нас медпрацівниця, причому досвідчена, – суворо мовив лікар. – До того ж, якщо не помиляюсь, у вас є діти, так?
– Є син. А що?
– Ну тоді ви не могли не бачити абсолютно оголеного чоловіка. А тоді я не розумію, в чім річ?!
– Але ж він не просто оголений, у нього… У нього шкіри нема отут і ще отут!.. Принаймні частково, – пробурмотіла перелякана Тося, не підозрюючи, що доволі точно повторює знаменитий роман Булгакова:
Азазелло просив не перейматися, запевняв, що він бачив не тільки голих жінок, але навіть жінок з начисто здертою шкірою…
Втім, «Майстра і Маргариту» вона не читала. Й навіть не підозрювала про існування подібного роману…
– Відсутність шкіри – це один з наслідків потужного радіаційного опромінення, – холодним повчальним тоном мовив лікар. Але потім додав трохи м’якше: – Це перший заступник міністра автотранспорту УРСР товариш Рева. Він займався евакуацією людей з Прип’яті, а також із Чорнобиля та навколишніх сіл. Скільки міг, стільки і зробив, поки…
Лікар лише головою мотнув у бік непритомного, який застиг на медичному візку, прикритий до підборіддя простирадлом.
– Аж перший замміністра?! – здивувалася Тося. – Нічого собі!..
– Так, саме так. А що вас дивує?
– Та-а-а… Подейкують, що все високе начальство розбіглося хто куди… Маю на увазі, все начальство, окрім військового та медичного.
І вона винувато глянула на лікаря.
– Дурниці ви мелете, Антоніно Захарівно.
– Це не я, це люди!..
– Люди мелють дурниці, а ви повторюєте. Соромно!.. Бо, як бачите, не всі розбіглися, аж ніяк не всі! Справжні комуністи, Антоніно Захарівно, від небезпеки ніколи не бігають, вони завжди борються за щастя людей. І тепер наше з вами завдання – повернути здоров’я таким героям, як товариш Рева. І не тільки наше з вами…
Лікар трохи помовчав, потім тихо додав:
– Подейкують, наприклад, що там, у Чорнобилі, один кінооператор[86] дуже сильно опромінився. Той самий, який знімав усе, що можна й що не можна. Отож його до Москви забрали лікуватися, як і перших пожежників. Ну, але ж і нам з вами, Антоніно Захарівно, теж не доведеться сидіти без діла.
І він знов кинув багатозначущий погляд на медичний візочок з непритомним чоловіком на ньому.
Іванківський район, Київщина, 4 червня 1986 року
Відправляючи до Андропова[87] дружину з їхнім маленьким сином, Данька одного разу стурбовано поцікавився:
– Послухай, Ксю, а чи нема у тебе рідні десь в іншому місті, але в такому, щоб не з такою промовистою назвою?
– Тітка троюрідна ще є, та й вона у Брежнєві[88] живе. А в чім річ?
– Ох, та що ж це таке?! Що за рідня у тебе, якщо не в Андропові, так у Брежнєві… Це ж треба!..
– Та чого це ти, Данько?
– Ксю, але ж прикинь, як мені тебе до Андропова відправляти?! Це ж все одно, що до самого КДБ.
– Дурко ти, Данько, ох і дурко!.. Це ж, навпаки, добре, бо якщо місто назвали ім’ям багаторічного очільника Ка-Де-Бе, та ще й Генсека потім на додачу, то там із товарним постачанням має бути все добре, без перебоїв і на відповідному рівні. Отож не видумуй мені всякого такого, що не можна. І язиком не ляпай зайвого.
– Ох неспокійно мені все ж, ох і неспокійно! – тим не менш не здавався Данька. – Ондо подейкують, що у Прип’яті тій самій у тих енергетиків, які на Чорнобильській АЕС працювали, також було все, чого лише душа забажає. Ну і де воно тепер?! Як гагахнуло на тій станції, так і довелося тікати з тієї Прип’яті з обмаллю дозволених речей. Знайомі водії-автобусники, які в евакуації участь брали, такого мені понарозказували, такого!.. що навіть я, здоровий мужик, набухався вщент.
– Та пам’ятаю я, пам’ятаю той твій «подвиг», – Ксюша подивилася на чоловіка з погано прихованим осудом.
– Але ж, Ксю! Я ж тоді як розпереживався, прикинь?! Та й Артак мені якось розповідав, що «червоненьке» вони – атомники – спеціально п’ють, бо все, що червоне, – всі ці продукти радіацію виводять, отакої!..
– Це який такий Артак? Це той, з яким ти у школі постійно бився?..
– Н-ну-у-у, так вже й постійно… – Данька лише поморщився. – Не те щоб постійно, а просто частенько. Бо характер у нього задерикуватий, сама розумієш, та і я нікому не звик спускати. Але після армії Артак на Запорізьку ТЕС працювати поїхав, а у них там ще й атомна електростанція буквально під боком. Запоріжжя – це ж колосальна металургія, їм потужностей ДніпроГЕСу давно не вистачає. Отож і нагромадили і теплову, й атомну станції поруч. Артак там на ТЕС працює, він усе знає, що треба.
– Ех, Данько, Данько! Твій розумник рекомендував пити «червоне», а ти чим назюзькався, дурко ти моє, га?! Самодрайкою[89] ж, самодрайкою!..
– Е-е-е ні! То не просто самодрайка була, то була бурячиха! А бурячиху ту вигнали з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.