Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

Він швидко схопив лампу, яка горіла червоним нерівним світлом, і поніс її через коридор. Ми пішли за ним. У тремтливому світлі лампи ми побачили саму машину — цю приземкувату, потворну, криву річ із латуні, чорного дерева, слонової кістки й напівпрозорого блискучого кварцу. Міцна на дотик — я простягнув руку і торкнувся її перекладини. Знизу на ній були залишки трави і моху, на слоновій кістці виднілися якісь коричневі плями і цятки, а один брусок був погнутий.

Мандрівник у Часі поставив лампу на лавку і провів рукою по зіпсованому бруску.

— Тепер усе гаразд, — сказав він. — Історія, яку я розповів вам, правдива. Вибачте, що я привів вас сюди, у холод.

Він забрав лампу, і в повній тиші ми повернулися в кімнату для куріння.

Тоді він вийшов з нами у передпокій і допоміг Редактору з пальтом. Медик зазирнув йому в обличчя і якось невпевнено повідомив, що він страждає він перевтоми, на що Мандрівник у Часі голосно розсміявся. Я пам’ятаю, як із дверей він вигукнув «Добраніч!» нам услід.

Я їхав у кебі з Редактором. Він називав розповідь Мандрівника у Часі «розкішною брехнею». Щодо мене, то я не міг дійти якогось певного висновку. Сама ця історія дивна і неймовірна, але її виклад був надзвичайно тверезим і правдоподібним. Я думав про неї ледве не всю ніч, майже не спав і вирішив, що наступного дня знову піду до Мандрівника у Часі. Коли я при йшов, мені сказали, що він у лабораторії, й оскільки в його домі мене дуже добре знали, я пішов просто туди. Але в лабораторії нікого не було. Десь хвилину я стояв і дивився на Машину Часу, тоді простягнув руку і торкнувся важеля. Від цього її міцний, присадкуватий корпус захитався, як гілка, розгойдана вітром. Мене дуже перелякало те, що вона виявилася такою нестійкою, і в моїй голові промайнули смутні спогади про часи, коли я був малий і мені забороняли чіпати якісь речі. Через коридор я вийшов звідти. Мандрівника у Часі я зустрів у кімнаті для куріння, він якраз повертався з будинку. В одній руці він ніс невеличку фотокамеру, в другій — наплічник. Побачивши мене, він усміхнувся і замість руки простягнув мені лікоть.

— Я страшенно заклопотаний, — сказав він, — із тією штуковиною.

— Але хіба це не жарт? — сказав я. — Ви справді подорожуєте в часі?

— Справді подорожую.

Він подивився мені прямо в обличчя. Вочевидь, він вагався, його погляд поблукав кімнатою.

— Мені потрібно всього лише півгодини, — сказав він. — Я знаю, навіщо ви прийшли, і дуже радий, що ви так учинили. Ось тут можете погортати журнали. Якщо зостанетеся на обід, то я доведу вам правдивість подорожей у часі, надам речові докази і все, що потрібно. Якщо дозволите мені зараз залишити вас на деякий час…

Я погодився, хоча не дуже розумів тоді, щó він мав на увазі. Він кивнув мені й пішов уздовж коридору. Брязнули двері лабораторії, а я всівся у крісло і взяв газету. Що ж він там збирався робити до обіду? Але оголошення в газеті нагадало мені, що о другій годині я мав зустрітися з Ричардсоном, видавцем. Я подивився на годинник і побачив, що ледве встигаю на цю зустріч. Тоді я підвівся і пішов через коридор повідомити про це Мандрівника у Часі.

Схопивши ручку дверей, я почув крик, який різко обірвався, клацання і якийсь глухий звук. Я відчинив двері — і навколо мене закружляв вітер, а зсередини долинув брязкіт скла, що полетіло на підлогу. Мандрівника у Часі не було.

На мить мені здалося, що я побачив примарну, невиразну постать — вона сиділа й оберталась у чомусь чорному та блискучому. Вона була настільки прозорою, що крізь неї я чітко бачив лавку з аркушами креслень. Але примара зникла, коли я протер очі. Машини Часу в кімнаті не було. У дальньому кутку лабораторії не було нічого, крім пилу, який повільно осідав на підлогу. Очевидно, тільки-но розбилось вікно на стелі.

Я відчув незрозуміле хвилювання. Я знав, що сталося щось незвичайне, але ще не міг збагнути, що саме. Поки я так стояв, роззираючись, відчинилися двері у сад, і ввійшов слуга.

Ми подивилися один на одного. Тоді я почав здогадуватися.

— Містер… вийшов через ці двері? — запитав я.

— Ні, сер. Через ці двері ніхто не виходив. Я думав, що знайду його тут.

Відтак я все зрозумів. Ризикуючи розгнівати Ричардсона, я залишився чекати на Мандрівника у Часі. Я чекав на ще одну історію, можливо, ще незвичайнішу, ніж попередня, на обіцяні речові докази та світлини. Але тепер я починаю боятися, що чекати мені доведеться все життя. Мандрівник у Часі зник три роки тому. І, як тепер усі знають, він так і не повернувся.

Залишається тільки дивуватися. Чи повернеться він коли-небудь? Можливо, він полетів у минуле і приземлився серед кровожерливих волохатих дикунів кам’яного віку, або серед страшних ящірок, величезних потворних рептилій юрських часів, чи потонув у глибокому морі крейдяного періоду. А може, він зараз — якщо це слово можна тут використати — блукає серед оолітових коралових рифів, населених плезіозаврами, або узбережжям пустельних солоних озер тріасового періоду. Чи полетів у майбутнє, але в якісь ближчі часи — коли люди ще залишались людьми, проте вже розгадали загадки нашого часу і вирішили сучасні виснажливі проблеми? У часи зрілості людської раси, тому що я зі свого боку не вірю, що наші дні — часи мізерних досліджень, фрагментарних знань і тотального непорозуміння — є періодом розквіту людського роду. Але це я так вважаю. А він мав дуже похмурі погляди на прогрес людства — я добре це знаю, бо ми обговорювали це питання задовго