Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Роздали зранку того дня по пів буханки (подвійну порцію) чистого кукурудзяного, вже без брудної сіруватої домішки, хліба, наварили повні казани густого варива з каштанового борошна, — прошу вас, російська князівно, — погляньте, як живеться вашим славним бійцям у благословенній Австро-Угорській державі!..
Вона, пишна російська князівна, з усім почетом пройшлася повз наші ряди — висока, худенька, ще молода дівчина, в багатому шовковому вбранні, з червоним хрестиком на грудях і на білій хусточці, обдивилася в лорнетку послужливо показану якимось старшим барака сьогоднішню порцію хліба, її підвели до одного казана й дали при ній якомусь невтральному генералові на язик покуштувати сьогоднішього нашого обіду, а він поцмакав і похвалив; дали їй глянути в чисто виметені бараки з новими матрацами, що понадималися горами, і всім тим дуже зворушили високу гостю…
Вона стала перед серединою багатотисячного карре, вишикуваного струнко і непорушно, і зволила виголосити до нас промову, якось не вимовляючи звуків «р» та «л».
— Ну, что ж, бгатци, я віжу, вам тут непгохо жівйотся… Вот пошгйот Господь, ского окончітся война і ви вегньотесь бгагопогучно на годіну… Потєгпітє, а ми о вас, догогіє пгеньонниє бгатья, помогімся єщо, как могімся і тепегь на вашей догогой годінє… Ми вас нє забудєм… Досвіданія!
Зробила рукою якийсь невиразний жест і попливла, оточена генералами й червонохресними сестричками.
Треба було кричати «ура!», але гукнули не в лад, по-дурному, тільки декілька унтерів.
Хтось поткнувся був до князівни з учорашньою порцією хліба, малою, як курячий пуп, і гливкою та сірою, як земля; хтось наважився був щось гукнути про знущання, але тих неприкаяних зацитькали, зупинили, заздалегідь начальством проінструктовані, годованці владущої сили — толмачі, старші бараків та їхні поплічники і на тому й скінчилося наше святонько!..
А скарг на знущання мадярське начальство, видно, таки боялося, бо за день перед приїздом князівни десь забрало з табору і оберляйтенанта Беньку, і найлютіших, найважчих на руку, дозорців робіт, і навіть декого з яничар-пригінчих, а між ними й унтера Богданова.
Вернулися вони всі до Гаймашкеру десь тільки через тиждень.
А тут, не встигла ще, мабуть, князівна і в поїзд сісти в поворотну на «годіну» подорож, як од нас одібрали — і костюми, і розкішні черевики, і кашкети, і білизну, а роздали назад усім, одібране перед приїздом князівської контролі, наше вошиве лахміття.
Не відновляли вже й лазні.
Не забрали тільки свіжої соломи з старих матраців, та вже ніяк не могли поприрощувати пострижених та поголених кучм на головах і обличчях «плєньонних братьєв…»
Але кучми незабаром повиростають знову, і знову позливаються в кубла, де кишітимуть необмежені в правах, постійних мешканців — міріяди мадярських вошей…
І попливли знову безнадійно-нудні, безмежно тяжкі дні й місяці голоду, каторжної праці і ні трохи не полегшеного знущання дужих над кволими.
Через місяць після відвідин, князівна прислала два чи три вагони житій святих, євангелій, молитовників — читати й молитися, і хрестиків та іконок-медальйончиків і — носити на шиях православним «пгеньонним бгатьям».
Я певний, що тисячі агітаторів за роки не розхитали б так віри у цих тисяч украй зголоднілих, змучених істот, як захитали її того дня дорогі подарунки далекої князівни. А коли б сила людської люті й обурення мала міць діяти на відстані, то оті багатоповерхові матюки, що загиналися цілу ніч по всіх бараках гаймашкерської каторги на адресу пишної князівни з усім її родом, — царські трони й князівські крісла ще тоді, в кінці грудня 1915 року, чи на початку року 1916, здорово таки захитали б…
НА СІЛЬСЬКУ РОБОТУ
Єдине, що змінилося в нашому житті після приїзду вінценосної князівни, — це те, що, нарешті, нам дозволили листуватися з далекою домівкою. Та й то ще невідомо, чи був то наслідок приїзду князівни, — бо дозвіл листуватися прийшов десь аж через місяць після її відвідин, — чи в нашій масі знову нагромадилося стільки запального матеріялу, що треба було відчинити якусь хлипавку, а нового кровопускання, може, і саме таборове начальство не хотіло. За таку хлипавку тепер і мав правити цей дозвіл. Роздали всім бланки листівок, спеціяльних листівок для листування полонених; хемічні олівці придбати ми попильнували вже самі, за допомогою мадярських вартових, із міста, і повезли перший уже тиждень із табору на пошту віз листівок — страшенно всі однакового змісту: «поможіть… пришліть поживного…»
Я через місяць по тому, коли вже в повітрі пахло близькою весною, одержав першого пакунка з далекого Канева, а в пакунку — цукор і ціла сотня коржиків… Пухнастих, добре підпечених, із справжнього пшеничного борошна, смачних коржиків.
Тієї ночі я не спав. І то не тільки тому, що всю ніч голова обтяжена була складними вираховуваннями, на який час стане цього рятівного їстива, коли, наприклад, споживати щодня по два, ну, по три від сили, а в крайньому разі — по три з половиною коржики, ні з ким не ділячись, покладаючись і на те, що не вкрадуть. Не тому тільки не спалося, що треба було достеменно вирахувати, чи вистачить дотягти до весни, коли, може, пощастить потрапити десь на сільську роботу, бо про це вже доходять поголоски, — а й тому, що треба було моє добро, варте життя людського, пильно стерегти.
Довго примощую торбу з коржиками під головою — виходить небезпечно, підкладу під спину — бачу, як блищать голодним огнем очі найближчих сусід у бараці; вони цілу ніч очей не склеплять, нехай тільки я засну — попрощаюся з своєю надією…
Коли починає голову втомляти аритметика і гостра, до болю пекучого, гостра турбота за таке дороге майно, розтрушую коржики в торбі так, щоб не дуже муляли, вкладаю на матрац і налягаю животом — так уже не витягнуть.
За ніч відбиваю кілька атак, показуючи, що не сплю саме в той час, коли, слідом за наближенням двох фосфоричних огників, чиясь рука починає намацувати узголів’я мого ліжка. Рвучко повертаюся, голосно кашляю, і — напад відбито.
А на ранок іще більша трагедія: де приховати, кому доручити зберегти торбу з життєдайними коржиками? Довелося — шинелю наопашки, торбу з коржиками — через плечі, і так на роботу і з роботи тягатися з нею, як із писаною. Моїх найближчих друзів я почастував не дуже щедро: ніяк рука не підводилась дати більше, як по одному, — мовляв, ось, покуштуйте, які смачні коржики вміють пекти у Каневі… А потім відповідне число днів зменшувати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
