Читати книгу - "Том 11"

Ваш лист я прийняла до відомості, хоч і сподіваюся, що мені не прийдеться по Вас брати спадків, бо Ви самі будете в силі покінчити те, що заміряєте. Але, звісно, обачність ніколи не вадить. Спомини Ков[алевського] тримайте в себе або хоч і Лоз[инському] передайте, а я їх, вкупі з своїми споминами про Ков[алевського], сподіваюсь видати восени на українські гроші. Свій манускрипт, може, могтиму лишити в Галичині тепер, як буду там на переїзді додому. Було думала я 10.VII їхати до Львова, аби ще там захопити Франка для деяких своїх справ, та потім виявилось, що ті справи можуть пождати, то я ще собі посиджу на Буковині, бо мені якось добре тут. Вас я таки сподіваюся бачити на поворіт. Пишіть мені, чи думаєте куди із Львова на літо виїздити, коли і куди, власне.

Про листи Кон[иського] відповіді ще не маю,— попрошу Труша, щоб залагодив сю справу, досі віп вже в Києві.

Тепер я Вас попрошу помогти мені в одній справі, бо я вже не знаю, як мені з нею бути. Я лишила Ганкевичу скілька рукописів моїх товаришів з України для видання у Львові, просила його обчислити, скільки ті видання будуть коштувати (кожде окремо), котрі з них можуть бути видані на галицькі кошти, а котрі потребують українських. Він обіцяв мені се в найшвидшім часі написати до Чернівець, тим часом я сама йому вже тричі писала і не маю ні слова, ні відгуку,— а тут товариші допитуються, що буде з роботою. Се мене ставить у дуже прикрий стан супроти товаришів, та й погано се тим, що може розхолодити до праці людей, а вони ще тільки недавно взялись до неї охоче. Я Вас дуже прошу, коли Вам се тільки не прикро, побачтесь з Ганк[евичем] і попросіть його, коли не написати, то хоч Вам на словах сказати те, про що я оце питаю, і напишіть мені сюди ту відповідь. Ну, а крім того, я взагалі рада завжди кождому листові до Вас.

Сердечно стискаю Вашу руку.

Л. Косач

143. ДО М. П. КОСАЧА І О. П. КОСАЧ (сестри)

Чернівці, Нов[ий] св[іт], 61,

5 липня 1901 р. Чернівці

Дорогі мої обоє, ви вже там, може, лаєте, що я мовчу, але мені так трудно було зібрати думки, що я просто не знала, як і з чого почати, та добре, що несподівано моя «проникливість» (до крайності розвинена останніми часами) одкрила мені вихід, і я вже можу писати просто.

Діло було так: я отримала ваші листи і днів два-три все думала, чого се до мене так гостро взялися? Чого Миша радить їхать в Швейцарію і робить со «ішушенис» папі? Чого ви так напинаєте, щоб їхати до Відня, йти притьмом до лікаря etc., etc.? Was ist eigentlich geschehen? 195 Адже я нічого нового про себе не писала проти того, що було в Києві; проте досі був spokoj w kraju196, а тут раптом... Сиджу так і медитую, аж тут надходить Квітка, я дивлюсь на нього і якось несподівано «думаю вголос»: «Чи не ви се зра-^ дили мене?» Його раптом мов хто окропом полив, зробився такий, що аж у мене вже не стало жорстокості напастися на нього так, як би варт було. Та властиве, чи справді варт було? Може б, кождий так вчинив на його місці. Головно ж те, що я не маю нічого проти того, аби мої обставини були відомі вам (я їх ховала головно від мами, бо не хотіла її попусту лякать, а без переляку вже б не обійшлось), і коли досі не писала нічого, то почасти через те, що взагалі рідко писала, а тема остатнього листа заставила меле зовсім забути про деталі мого здоров’я, почасти ж не хтіла ставити вас у фальшиве становисько, як стануть допитуватись старші: а що вона пише і т. д., головно ж думала, що хутко буду зовсім здорова, то не варт і турбувати вас даремне (Квітці я якось печаяно проговорилась, і то не думала, що він придасть таке значення). Ну, нема лиха без добра, дякуючи неконспира-тивності Щвітки], можу за те писати (навіть уже мушу)' зовсім по щирості, без недомовок. Отже, почну ab ovo 197: відомо вам, що кашель дере мене давно (ще з Мінська)’, часом менше, часом більше, а як зовсім перестає, то дуже не надовго, днів на два, а потім знов починає. Перше був кашель сухий, потім став трохи мокрий, але не дуже, аж нарешті (неділь 7 тому назад) об’явилась трохи кров горлом, нерви знов заграли, стало якось «млоїти» в грудях (головно з правого боку, з того ж боку у мене чогось завжди червоніше лице, так наче рум’янець), я вдалась до лікаря, що тут вважається найліпшим (бувший ординатор з Allgemeines Krankenhaus 198 у Відні), він мені сказав, що кров пішла від нервових причин, але що все-таки маю в грудях ein kleines Katarrh 199 (чи в бронхах, чи в лег-ком, того не сказав), що сам по собі зовсім не єсть небезпечний, тільки що я взагалі дуже анемічна і слаба (zu schwachlich200) і хоч не маю виразної хвороби грудної (Keine eigentliche Brustkrankheit201), але маю «предраспо-ложение» (nur die Anlagen sind vorhanden202 — до тих Anlagen належить і теперішній катар); порадив мені їхати з міста десь у гори, жити гігієнічно і дав надію, що катар за яких два-три тижні мине. Отож я поїхала в Кимполунг. Жила справді дуже гігієнічно, нічим дуже не томилась, їла багато, лягала спати рано, але мене погода «підкузьмила» трохи: тільки перший тиждень було порядно, а потім як став іти дощ, то з малими інтервалами ішов увесь час (так я і виїхала в дощ!). Вільгості, правда, великої не було, бо там дуже швидко сохне (такий грунт і каменю до того багато), але гірські потоки порозливались і попсували мені сливе всі променади, так що приходилось більше сидіти вдома або ходити десь поблизу, тимчасом як найкращі місця були власне найдальше (а туди і ходила перший тиждень). Була помилка певна в тому, що я (оглядаючись на раду київських лікарів, що казали мені дуже високо не забиратись) оселилась в долині, а не