Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

— Романовичу, не дурій, ой, не дурій, — хитає головою старший чоловік. - Не полізе він до баби ніколи.

— У нього то жінки ніколи не було.

— І що, — примружується Сан Сергійович і промахується попелом повз склянку, — якщо в нього дівки не водяться, то він не знає, як усе працює? Ще вчора, вважай, у тебе он теж нікол...

Він осікся, махнувши рукою. Роман випереджає заступника з відповіддю.

- Ще раз. Я не буду з нею маячити взагалі. Підкреслюю. Він же пасе хату. Буде йому знак: не чіпати її.

— Якщо Кирило там буде фестивалити, то як би сенс тоді? Маячиш, не маячиш, адже це твоя жінка, послухай, а...

— Я НЕ МОЖУ ЗАЛИШИТИ ЇЇ ЗОВСІМ БЕЗ ПРИКРИТТЯ, — репетує він так, що самому доводиться утримувати долонею поверхню столу. - Зрозуміло, чорт забирай?

Роман знає усі мінуси цієї тактики. Тактики, мля.

План як Франкештейн: весь зі шматків та обрубків, авангард, сука.

Знає всі мінуси до найменших подробиць. Залишається робити те, що потрібно. Якщо війну Карелін програватиме, він знає, як вивести Кулака з гри за хвилину, і Кіра не постраждає. Йому голова Васі не потрібна, хоч і його кулі тоді летіли. Йому потрібна голова того, хто столичного короля на нього нацькував.

А поки що... з огляду на все, її краще будь-яким способом тримати подалі від епіцентру. А епіцентр – це він.

І як шкода, що «будь-які способи» обмежені.

Його трясе лише кілька секунд, бо треба заспокоїтися. Це ще не все. Це далеко ще не все.

Карелін ніколи не зможе просто піти та стояти, щоб сказати їй це і дивитися на результат. Потім почути відповідь, розвернутися і піти, слідувати своїм же наказам — і потрібен, потрібен час, щоб прийти до тями від поганої, тухлої думки.

Але часу нема, а є завдання.

Чоловік розуміє, що щойно втратив Кіру. Знищив чотири останні місяці. Тобто ціле життя. Своє. А він думав, що воно давно знищене. Та ні, ось ці чотири місяці чув, як пульс намацується.

І рішення Роман уже ухвалив. І Кіра ніколи не вибачить його. Не пробачила б і відправлення з охороною до Зельнегорська і не зрозуміє зникнення без пояснень.

Він давиться і давиться від чогось... бо якісь пояснення? Які можуть бути пояснення? Вона навіть сьогодні телефон йому протягнути не наважилася. Як Карелін подивиться на неї, накаже перечекати та заборонить контакт наступні... скільки? Тиждень, мабуть.

Тиждень як перестрахування за життя.

Це довго.

Як прокляття, довго.

Він уже в неосудному стані. Він подивиться на неї і все...

— ...гаразд, гаразд, — бурмотить Лешей.

— Я тебе не розумію, ось убий, не розумію, — трясе головою старший.

— У цьому й проблема, — безбарвно каже Брус, і атмосфера в кімнаті замерзає. — Ти мене не розумієш, і ти не розумієш Кулака. Це велика проблема і вона твоя.

Сан Сергійович хмикає і продовжує трясти головою, наче не вірячи.

Карелін набирає когось одним торканням екрана.

— Поклич її, — наказує він. Перепитує у Сан Сергійовича: — Адже Мариною звуть твою старшу?

Той нічого не відповідає, завмерши в напруженій позі. Лешей відбиває олівцем по паперу подобу маршу. І дивиться на шокованого чоловіка краєм ока з таким виразом, наче зараз усміхнеться.

— Вітаю, Марино, — каже Роман і не зводить гострого погляду зі старшого чоловіка навпроти. - Як справи твої? Ніхто не кривдить там, сподіваюся?

Він уважно слухає відповідь доньки Сан Сергійовича.

— Як і годиться. Не хвилюйся. Додому зараз відвезуть, хоч шлях неблизький. Розкажеш батькові потім.

Її дзвінкий голос доноситься з динаміків, хоча гучний зв'язок вимкнено. Але істерика чи злість у тоні не прослизають.

Старший дивиться на Кареліна круглими очима. Частина його м'ясистого обличчя багряніє. Але мовчить.

— Звичайно, — робить висновок Брус. — Це лише... накладка. Дай слухавку Мишкові. Вези її назад.

Роман не опускає телефону на стіл. А тримає у руці.

— Що за вистава, Романовичу? — розлючений Сан Сергійович витягає свій смартфон і швидко щось пише. — Це жарт якийсь? Де вона знаходиться, не жени.

— Вона дорогою додому знаходиться. Це та сама дорога, в принципі, якою ти до Кулакова до столиці їздив. Пам'ятаєш? Як це все почалося?

Старший відкидає телефон на стіл і кидає пачку цигарок. Він дивиться на Бруса недовірливо, але тепер здається більш залученим до розмови.

— Я з Васею триста років знайомий, — наїжджає той на очах. - І чого я не розумію? Чого?

— Кулаков, на відміну від мене, своє місце вигризав десятиліттями і втратив усі зуби. Нові у нього зуби, добрі, не помічав? Він не має ні сім'ї, ні дітей, ні навіть жінки ніколи не було. Січеш? Василь має тільки його столичну корону, і він, сука, печерний. Він же мамонт ще. Єдиний, хто не легалізувався нормально. У нього нічого, окрім влади, немає. Він за неї на все піде. Йому є що втрачати, якщо думати, що ми рвемося до влади... Але навіть якщо ми фактично не рвемося до влади... Йому позиції треба утримати перед усіма. Публічно. На видноті. Він уже піде на будь-яку війну, щоб почуватися комфортно. А повернути як було раніше, це вже недостатньо комфортно.

— ... ну, нехай так, — зітхає Сан Сергійович і прикурює цигарку знову. - Послухай, ти роби, як робиш, але не наламай дров і не перегни. Ось як зараз із Маринкою. Тому що одного разу я ще до нього схожу. Зберегти треба цей момент. Чекати.

Лешей киває, і Роман поводить головою, начебто погоджуючись.

— Повертаючись до наших баранів. Тобто до Кирила. Добре, лишаємо біля хати. І при ній скрізь, так? Горлань скільки хочеш, Ром, але це все одно на виду, чи я чогось не розумію?

— Ти… ти пропонуєш… що? Її одну... нахрін залишити? — Карелін видавлює із себе слово за словом. Йому треба з боку на себе дивитись і як би не через себе це все штовхати.

Де та сама зброя? Рома хоче ту саму зброю, вона начебто в сейфі в нього в іншій квартирі. Вона потрібна йому просто зараз. Шкіра свербить і свербить.