Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

не за горами. Ми їхали шосе, поминули Очамчире, попереду — Самурзакано. На мені — пошита в Лондоні новенька амазонка, настрій піднесений, хочеться франтувати, стрибати, гуляти — хоч до нічної прохолоди. Чоловік кілька разів осаджував мене — годі, мовляв, треба повертатися. Але я летіла вперед, не слухаючи його, щось вело мене — і завело, як ви побачите, далеко. Та поки що я хочу наголосити лише на одному: чоловік просив повернутися, бо чув, що на дорогах трапляються пограбування. Але я сказала — ні! І він не сперечався, не наполягав, ми скакали собі вперед. Чому він так легко згодився? Чому не вимагав, не наполягав на своєму? Та тому, що боявся, коли б його бажання повернутися я не сприйняла як боягузтво. А я не зважила — ні на те, ні на друге, мені хотілося одного — гуляти, скакати верхи, значить, я думала лише про свою примху, а вона, в свою чергу, була страхом — страхом, що, коли ми повернемо назад, я не звідаю цих радощів життя. Так ось, навіть у цьому, нібито простому збігові випадковостей виявилося три різні форми страху, і всі три позначені однією печаттю — егоїзмом. Ви згодні зі мною, що всі три види егоїзму випливають з одного джерела — інстинкту самозбереження?

— Безперечно,— відповів я.

Лаз нічого не сказав, лише кивнув головою.

— І що інстинкт самозбереження і страх смерті — де одно й те саме, і з цим ви теж згодні?

— Звичайно, згодний,— сказав я.

— Тоді простежте уважніше і ви побачите, що в моїй розповіді страх смерті викликав до життя лише егоїстичні пружини дії. Тут не було нічого схожого на любов до ближнього, на почуття обов’язку, вже не кажучи про добро.

— Але ж коли чоловік радив тобі повернутися, хіба він турбувався не про твоє щастя? Хіба виходив не з ваших спільних інтересів? — спитав я.

— Я знала, що хтось запитає мене про це. Зачекайте, відповідь прийде сама собою... Ми в’їхали глибоко в ліс, копі йшли ступою, ми знехотя перемовлялися одне з одним. Я не зразу помітила чоловіка на узбіччі дороги. Перед ним лежав хурджин, і схожий був той чоловік на подорожнього, що сів відпочити. Дуже швидко нам довелося дізнатися, що той тихий подорожній — розбійник і грабіжник Ража Сарчимеліа. Тільки паші коні порівнялися з ним, як він устав, витяг два револьвери й наказав нам спішитися й мовчати. Незважаючи на револьвери, розбійник мав такий мирний і доброзичливий вигляд, що чоловік не зрозумів, у чому річ, і по-французькому спитав мене, що він каже. Я переклала. Звідкись з’явився другий розбійник з рушницею. Ми позіскакували на землю. Заціпеніння минуло, і я уявила собі досить виразно, що чекає нас попереду. Спочатку вони звеліли віддати їм зброю, але в нас її не було. Потім той, що з рушницею, забрав коней. І, нарешті, Сарчимеліа наказав іти за ним — і нас погнали в ліс. Коли ми дійшли до пагорка і обминули його, то опинилися на невеличкій галявинці. Там сиділо душ сорок напівроздягнених чоловіків і жінок. Їх охороняв третій розбійник, теж з рушницею. Збоку валялося кілька мішків, напханих, очевидно, награбованим. У нас позабирали гаманці, коштовності й загадали роздягтися!., Ага, я забула вам сказати, що Рудольф Ширер — чоловік з багатим минулим. Не знаю — чи він з природи такий, чи постійні пригоди й нещастя викували його характер, але іноді,— і я точно знаю, коли саме,— він сповнюється самолюбної гордині, стає безоглядно хоробрим. І ось, коли нам загадали пороздягатися, Ширер спритним ударом збив з ніг Ражу Сарчимеліа, а по тому зразу ж сам почав стягати з себе куртку. Але в цей час другий розбійник ударив мого чоловіка ложею в потилицю, і він упав непритомний. А третій розбійник, котрий стеріг пограбованих людей, оголив кинджала й кинувся до нас, збираючись убити Ширера. Я заступила йому дорогу і спробувала збити його з ніг. На той час Ража Сарчимеліа прийшов до тями. Він підвівся й загадав розбійникові з кинджалом вернутися на своє місце. Той відступив, лаючись останніми словами. А Ширер уже опритомнів, схопився й продовжував, наче нічого й не було, роздягатися.

— І ви, пані, ви теж! — закричав Сарчимеліа.— Скидайте все, що є, мені це цікавіше!

Довелося виконати його наказ, не тому, що я злякалася, а просто не хотілося ускладнювати обставини. Наш одяг теж запхали в мішок, а нас самих посадили поруч з іншими пограбованими.

Була субота. А щосуботи й щонеділі в Очамчире завжди бувають ярмарки. Певно, люди ті поверталися з ярмарку. Знали бандити, кого й де спіймати!

Ража Сарчимеліа підійшов до нас і став на мене видивлятися. Він вивчав мене так, ніби я була неживим предметом, що його він знайшов на дорозі й не міг тільки вирішити, яка від того буде йому користь. При цьому дивився він тільки на мене, на Ширера й не зиркнув, ніби його тут і не було. Так тривало кілька секунд, а потім він сказав:

— А ви, виявляється, добре б’єтеся, пані. Ось відпущу оцих людей, а вас заберу з собою, і, поки ваш чоловік пришле викуп, ми будемо час від часу битися!

Сарчимеліа розреготався й пішов. Пішов по наступну жертву.

А мій чоловік зашипів мені на вухо:

— Це все через тебе. Через твої вереди. Через тебе маю я терпіти, що мене б’ють, грабують, а мою дружину зроблять наложницею й триматимуть доти, поки я ж таки не принесу викупу. І все це звалилося мені на голову через твою впертість. Тому що я знав, попереджав, передчуття мене не зрадило, я казав тобі — повернімося...— Він махнув рукою і замовк.

Тепер ви, сподіваюся, переконалися самі, що Ширер — нехитрий, нелукавий? Він прямо назвав усе своїми іменами й пояснив, чому хотів повернутися. Коли б був хтось інший на його місці — той сказав би: не думай про мене, аби лиш тебе виручити з біди! Але не такий мій чоловік. Ось, пане адвокат і пане мораліст, відповідь на запитання — про кого думав Ширер, коли хотів повернутися назад. Дивуватися тут можна тільки одному — прямоті, з якою Ширер виявив те, що інші вміють приховувати.

Несподівано відбулися події, які переплутали всі карти. Та перш ніж розповісти про них, я хочу разом з вами дослідити те, про що розповіла вам. Я гадаю, ми не будемо сперечатися, що таке