Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— А хіба не безсилі,— перебив я її,— що ви могли тоді зробити?

— Ну, хоча б померти,— відповіла Нано.— На це ж ми маємо право. І я певна, що коли б з усіх людей, приречених на пограбування, хоча б третина була здатна чинити опір озброєному злочинцеві — не на життя, на смерть,— багато чого змінилося б у світі. Жертви, звичайно, були б, але поступово, зрештою, що залишилося б від самого насильства?

— Звичайно,— сказав я,— страх смерті змушує людину коритися насильству й гнутися перед ним. Ти маєш слушність, пані Нано.

— Хіба в цьому можна сумніватися!— вигукнула Нано й вела далі: — Пам’ятаєте, як мій чоловік ударив розбійника і збив його з ніг? Як ви вважаєте, що таїлося в тому ударі? Хіба не розумніше було вдарити його там, на дорозі, коли Сарчимеліа був один? Ви скажете, Ширер, можливо, спочатку розгубився, а потім, біля мішків, узяв себе в руки і вступив у бій. Але це не так. Я бачила не раз, як Ширер потрапляв у небезпечні історії, але ніколи не бачила, щоб Ширер розгубився. Він володіє собою, як бог. Але бог цей — марнославне дитя і може вчинити свої подвиги, лише коли кругом — юрба, публіка, товариство, тоді він хоче показати, який він великодушний, безкорисливий, благородний, який сміливий, хоробрий, багатий, він кращий за всіх, розумніший за всіх, і дружина в нього така, якої ні в кого немає! Але це тільки на людях, коли всі бачать, а коли нікого немає і він сам або вдвох зі мною, то це зовсім інша людина, можете мені повірити, я знаю це добре. І той удар був зважений і розрахований на секунди. Мій чоловік усе зумів завбачити — і хоробрість показав, і за наказом куртку скинув,— розумів, що розбійники не захочуть здіймати галас, не захочуть стріляти і вбивати, що їм потрібні наші речі, а своя честь їх непокоїть дуже мало. Бачите? Все відбулося саме так, а не інакше. Проникливість Ширера могла б викликати захоплення, коли б у його поведінці рушійною пружиною був не егоїзм. І внаслідок егоїзму — знову зло! Убивство, яке мало не сталося, і не одно, а двоє. І мене залишають заложницею, щоб відомстити Ширерові. А крім того, Ширер показав усім поганий взірець...

— Як це поганий! — перебив я Нано.— На мою думку, взірець був гарний, взірець непокори, опору, боротьби.

— Ні, ти не правий,— втрутився лаз.— Взірець міг бути гарний, якби він довів справу до кінця. Ти ж знаєш, Іраклію, що таке людина? Якщо в одному вчинкові є і погане, й гарне, вона буде наслідувати погане, а гарного не наслідуватиме нізащо. Знаю я це.

— Я про це й думала, пане Арзнєв,— звернулася до нього Нано,— коли сказала, що він подав поганий взірець. Тепер ви погодитеся зі мною, що всі вчинки героїв моєї розповіді породжені себелюбством і страхом смерті, що, крім зла, в них немає нічого, немає ані крихти добра. І так завжди в житті, скільки я не спостерігаю,— страх смерті й егоїзм, що випливає з нього, приносять саме лише зло...

— Ні,— заперечив я.— Бувають випадки, коли страх приводить до добра.

— Який страх і в яких випадках?

— Ну страх перед законом,— відповів я.— Страх перед помстою. Людина просто боїться переступити закон і вчинити зло, яке вона задумала.

— Звичайно,— сказала Нано.— Може статися так, що зла людина злякається закону й не піде на злочин. Але, Іраклію, лиходій тому і лиходій, що він обійде закон і все одно доб’ється свого. А закон може досягнути одного — щоб людина знайшла спосіб його обійти і вчинити злочин, уникнувши покарання.— Нано задумалась. А потім сказала:— Так ось, основне — це страх смерті, і я його здолала! — Видно, їй стало незручно від цих слів, вона почервоніла, зніяковіла.

— А як ти пов’язуєш свободу з перемогою страху смерті? — спитав я її, намагаючись допомогти їй подолати ніяковість. І взагалі під час розмови мене більше цікавила сама Нано, аніж її міркування.

— Ну, ось це зрозуміти найлегше,— мовив лаз.— Якщо немає страху, тоді ніщо не зв’язує, не гнітить, не заважає, і ти поведешся так, як підкаже серце. Це і є свобода. Чи не так? Інша річ, як людині подолати страх, якщо бог не дав їй на це сили?.. Для цього потрібна сокира, вогонь і кинджал!

— Хіба можна, пане Арзнєв, сокиру, вогонь і кинджал назвати добром? — заперечила Нано.— Я гадаю, добро — це здатність відмовитися від себе, пожертвувати собою заради інших. У найгіршому разі — заради когось одного, але не за рахунок інших, не на шкоду іншим. Тільки людина, наділена таким даром, може перемогти страх смерті, звичайно, в тій мірі, в якій провидіння обдарувало її здатністю до добра.

— Що й казати, пані Нано,— мовив лаз,— людину такої доброти можна вважати мало не богом. Але й вона боїться смерті!

— Чому?

— А яка ж мета в такої людини?

— Мета одна — творити добро, знищувати зло.

— Це її призначення, зміст її життя, і на своєму шляху вона намагатиметься до краю вичерпати себе. До краю вичерпати той талант доброти, що дало їй провидіння, і лиш потім померти. А до цього вона буде хотіти жити і боятиметься померти. Хіба не так?

— Ні, не так. Це не страх, а щось інше, високе й прекрасне почуття!

— Те, що ви кажете,— мовив Арзнєв Мускіа,— нагадує мені слова ігумені одного монастиря, матушки Єфимії. Вона любила говорити красиво. Мені здається, і вірші потай писала в монастирі. Якось вона сказала мені: «Сину мій, розтоплений віск геть згорілої свічки і сам по собі гарний, але проступає в ньому та краса, що тихо світила й розгонила темряву».

— Красиво! — У Нано заблищали очі.

— Справді, красиво,— задумливо мовив лаз.— Усе це я добре знаю, але