Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Лаз говорив усміхаючись, а в словах його відчувався такий смуток, що я раптом побачив свого нового друга нібито в іншому світлі. Каже, що йому нелегко дається? Нелегко, ніби на його плечі ліг найважчий тягар на землі, проте ховає він свій смуток глибше від пекла. Так здалося мені в ту мить, та ось Арзнєв Мускіа заговорив тоном, яким говорив досі, і я відігнав свої думки.

— Ваша правда, але ж і добро може перестати бути добром, якщо людина замість того, щоб робити добро, питатиме: а що таке добро? — порушив тишу Арзнєв Мускіа.

Нано хотіла відповісти, а я перебив її:

— Покажи той папірець Вєтрова. Ти казала, що захопила його з собою?

Нано подала мені папірець і відповіла лазові:

— Не можна мудрувати, а то ми дійдемо до нісенітниці. Я впевнена, істина проста: добро — це те, що добре для всіх. Роби добро і не чекай ні винагороди, ні наслідків. Іди далі й знову роби добро. Ось і все, що треба, коли сієш зерно добра, ось умови для добрих жнив.

Я став розглядати аркуш паперу. На ньому її справді були імена жінок з якимись крапками навколо кожного. В одних п’ять крапок, в інших — дві. Коло імені Нано стояло п’ять крапок. Я покрутив список і передав його Арзнєву.

— Ці крапки поставлено різним чорнилом,— сказав він.— А деякі олівцем. Отже, поставлені в різний час.

Я знову взяв список, подивився. Арзнєв Мускіа правду казав.

— Як ти гадаєш, що це означає?! — спитав я лаза, так паче пані Нано Парнаозівна Тавкелішвілі-Ширер прийшла на пораду до нього, а не до мене.

— Чи можете ви згадати,— спитав Мускіа, звертаючись до Нано,— скільки разів бачилися ви з Вєтровим відтоді, як він нагрубіянив вам щодо офіцерів?

— Скільки разів? Зараз згадаю. Я добре пам’ятаю, що він при цьому кожного разу розказував, і можу порахувати по розповідях.— Нано почала рахувати.

— Є пропозиція! — вигукнув я, і обоє глянули на мене.— Пообідаймо сьогодні разом! Поки ми зберемося й доїдемо... Нано... Якщо ти будеш така ласкава й поїдеш з нами, клянуся честю, ми розв’яжемо цю головоломку і відгадаємо всі таємниці, які ти маєш!

Нано всміхнулась і, помовчавши, спитала:

— А куди?

— До Гогі.

— Я чула про нього, але не бувала ніколи. Там, здається, хор, співають старовинні пісні й гімни, правда?

— Справді, співають, та ще як співають!

— Дивно, що в ресторані співають гімни,— сказала Нано.

— Так заведено в Гогі. Там і відвідувачі інші. Поїдемо — побачиш.

— До Гогі поїдемо іншим разом! — Нано подивилася на свій костюм і, видно, вирішила, що її одяг не підходить для такого велелюдного місця.— Сьогодні краще десь за містом, де менше люду... На повітрі, чудова ж година...

— І я так гадаю, Іраклію. Не хочеться сьогодні бачити людей,— підтримав її лаз.

— Нехай буде так. Коляску, Васильовичу! — гукнув я.

— Не треба. Моя стоїть перед конторою.

— Що ж, їдьмо,— сказав лаз і встав.

Коли ми сідали в коляску, Арзнєв Мускіа спитав Нано:

— Що ви закінчили там?

— Факультет словесності, Правда.., того, про що ми говорили, я навчилася не там.

— Я розумію... Навчити можна всього, але то — знання, а не віра, віри навчити не можна.

Через кілька хвилин булані жеребці Нано мчали нас до Ортачале.

— Скільки ж разів бачив вас Вєтров, ви не згадали?— спитав Арзнєв Мускіа.

— Згадала. П’ять разів, якщо не рахувати розмови про офіцерів.

— Ви певні цього?

— Безперечно!

— Виходить, після кожної зустрічі він ставив, очевидно, по одній крапці на аркушику біля вашого імені.

Мано взяла папірець, глянула на нього і, помовчавши, спитала:

— Ну й що ж?

Я вже зрозумів, у чому річ, і спробував їй пояснити:

— Бачиш, після тебе тут вписана Сусанна, коло неї три крапки, значить, вона зустрічалася з Вєтровим тричі. Вище від тебе — Надія Іванівна — п’ять крапок. Крім того, зверни увагу на те, як стоять крапки.

Першу крапку було поставлено перед кожним іменем. Видно, Вєтров бачив усіх по одному разу, поставив крапки і тим вичерпав перше коло зустрічей з цими жінками. За другим обходом, треба гадати, з трьома йому не пощастило зустрітися, тому після їхніх імен місце для другої крапки лишилося порожнє. За третім колом бідолаха, мабуть, так старався, що вибився з сил, без крапки лишилася тільки одна жінка — якась Алла. В Алли — дві крапки, та й ті лише на початку — одна за другою.

— Та Алла виїхала, може, з вашого міста? — спитав Арзнєв Мускіа.— Він бачив її тільки двічі, а більше не пощастило.

— Її чоловіка перевели в Темірханшуру. Він офіцер,— пояснила Нано.

— Ну звичайно, він не міг її вже бачити. В Темірханшурі свій Вєтров, і той Вєтров напевне відшукає її там!

Ми розреготалися. Хоч нічого смішного в цьому не було, та, коли людям добре одному з одним, вони легко й охоче сміються.

— Арзнєв, ти гадаєш, ті зустрічі були зумисні? — спитав я лаза.

— Зумисні?..— перепитав він.— Не знаю поки що. І звернувся до нашої супутниці: — Пані Нано!

Але вона перебила його:

— Знаєте що, Арзнєв, називайте мене просто Нано... Мені здається, ми знаємо одне одного сто років...

Лаз усміхнувся й після миттєвої паузи відповів:

— Дякую вам за це. Але я ставлюся до вас з такою пошаною, що говорити вам «ви» — для мене радість. Та за однієї умови, що ви називатимете мене просто Арзнєв або лаз і на «ти». Така форма дружніх стосунків мені здається найдостойнішою вас, не відмовляйте мені, прошу...

Мене вразив душевний такт цього чоловіка. Здавалося б, дрібниця, але в цій дрібниці, як у краплині води, відбилося ставлення лаза до Нано таким, яким воно склалося того дня. Це відчула сама Нано й мовила ніби сама до себе:

— Підібрав усе-таки ключ до замка!— А потім весело й голосно: — Краще — лаз.

— А тепер,— сказав Арзнєв Мускіа,— згадайте, про що говорив з вами Вєтров. Що розповів він під час першої зустрічі?

— Про розбійника,— відповіла Нано.— В околицях Закатала, виявляється, є розбійник, звати його Мамед. Так ось