Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Маю! Вони можуть мною цікавитися!

Я був трохи збентежений і, розгубившись, міг тільки промимрити:

— Зрозуміло. Але треба при цьому мати на увазі...— тут я затнувся, та все ж таки сказав, що хотів сказати: — чи в тій частині твого життя, що становить інтерес для жандармерії, не порушила ти правил конспірації, чи не перейшла меж обережності? Ну, скажімо, чи не довірила ти таємницю якійсь третій особі? А крім того, може, твоє ім’я фігурувало у зв’язках підпільних чи в’язничних?

Нано задумалася. Мовчала, видно, зважувала подумки слова, щоб правильно відповісти, враховуючи всі обставини й подробиці. Ось що вона сказала:

— Знаєш, хоч я жінка, але добре знаюся на політичних течіях нашого часу. Без цього не обійдешся, треба розуміти, що до чого, треба бути в курсі життя. Але немає нічого такого, що було б мені до душі, що виражало б саме мої погляди й бажання. Тому, мабуть, сама я не зможу взяти участі в боротьбі, а то, гадаю, на що-небудь та згодилася б. І разом з тим мені не дає спокою моя здатність бачити зло і повставати проти нього. Я і досі не можу збагнути себе, зрозуміти, як мені жити, як знайти власну форму життя, дій. Ти розумієш? Людині, яка перебуває в такому душевному стані, як я, не лишається нічого іншого, крім добродійності... Якось прийшов до мене чоловік, ЩО втік з в’язниці, і попросив сховати його... Від тієї хвилини я зрозуміла, що допомога переслідуваному — тому, хто бореться, не жаліючи себе, не боїться смерті, сидить у в’язниці, втікає з каторги, бо не може не робити так, як велить йому совість,— що допомога такій людині — це найсвятіше, бо, як сказав поет, «ми людьми звемося, цього світу діти...»[19]. Моя провина перед законом у тому, що я за чотири роки переховувала двох переслідуваних утікачів, дала їм притулок, їжу, все, що треба для життя, і відпустила їх тоді, коли можна було відпустити. Дивно, але ти і твій лаз-дворянин — перші, кому я довірила цю таємницю. Ті двоє втікачів — не рахуються, перед ними я чиста, я виконала обов’язок любові до ближнього і впевнена: вони й сьогодні зберігають про мене добру пам’ять, бережуть моє добре ім’я. Для цього потрібна тільки вдячність і трохи розсудливості. Вони мають і перше, і друге. Це порядні люди. Ось і відповідь на твоє запитання: звідки і що може знати про мене жандармерія?

Нано раптом замовкла і обернулася до дверей кімнати, що за кабінетом.

На порозі стояв Арзнєв Мускіа й дивився на неї.

— Дозвольте, пані, вийти мені на волю...— сказав він.— Вибачайте, але я ж і так усе чую...— Мускіа, всміхаючись, дивився на мою співрозмовницю.— Я дуже хочу бути тут... З вами! Ось Іраклій засудив мене до ув’язнення, а я втік, і, може, ви дасте мені, притулок?

Нано — ані пари з вуст, тільки зосереджено, пильно вдивлялася в Мускіа.

Ховатися лазові в тій кімнаті й справді не мало більше ніякого сенсу, але я не знав, як поставиться до присутності гостя наша дама. Нано, очевидно, зрозуміла, про що я думаю, і доброзичливо сказала:

— Прошу, мені однаково. Ви, певно, хотіли щось мене спитати?

Слова її прозвучали трохи холоднувато. Може, її образив жарт: чи не дасте ви мені притулку,— і вона сприйняла це як насмішку, бо ж вона щойно розповідала, як допомагає переслідуваним. А може, вона нічого й не вкладала у своє запитання. Я тільки не міг зрозуміти, чому вона дивиться на лаза так пильно, так напружено.

— Арзнєв Мускіа! — Лаз шанобливо вклонився Нано і сів у третє крісло.

— Нано Тавкелішвілі-Ширер,— трохи зніяковівши, не зразу відповіла вона. То був швидше шепіт, і легкий уклін на знак привітання, здавалося, призначений був не йому, а самій собі, якійсь своїй здогадці.

Гарний, елегантний і простий був Арзнєв Мускіа. У мене на очах присутність жінки ублагородила й розкувала його рухи, жести. Скільки важить для чоловіка жіноче око! Очевидно, наша дама теж помітила й оцінила його аристократичну простоту.

— Я вас бачила...— мовила Нано.— Де ж я вас бачила?..— Вона кліпала очима за кожним помахом віяла.

Нано намагалася щось пригадати. Обидва ми дивилися на неї, всміхаючись: я — очікувально, лаз — із здивуванням.

— А-а-а, згадала. Так, так... Але прізвище інше. Звичайно, я помиляюся. Той чоловік, на якого ви схожі...— Нано засміялася,— абраг!

— Ти й з розбійниками, виявляється, знайома? — спитав я.— Та в тебе, я бачу, широкі зв’язки із злочинним світом, прекрасна моя пані!

— Непогані! — відповіла вона весело.— Мені щастить на них.

— Ви зволили сказати, що перемогли почуття страху. Але ж страх... Страх — багатоликий. Який саме з них перемогли ви? — спитав лаз.

Нано подивилась просто йому в очі, а потім одвернулася, дістала папіросу, покрутила її в пучках і мовила:

— Це треба обміркувати, пане Арзнєв. Зачекайте, я зараз поясню вам.

Я приніс шампанське й келехи. Відкупорив пляшку, обніс її, припрошуючи своїх співбесідників, а Нано все мовчала.

— Арзнєв, що ти наробив! Вродливій жінці личить усмішка, а ти завдав їй клопоту...

— Вибачте мені, я готова відповісти. Але боюся, лаз не заспокоїться, почнуться суперечки, і, щоб відстояти свої погляди, мені потрібні будуть приклади. Тому я одразу почну з одного випадку. Ви не проти?

— Звичайно, ні!

— Ми слухаємо вас, пані!

— Що таке страх? Кінець кінцем на світі є лише один страх — страх смерті! Випливає він з інстинкту самозбереження, чи не так? І коли добре поміркувати, його можна виявити у всіх вчинках майже всіх людей. Вислухайте мене уважно, і ви погодитесь, що я кажу правду. Те, про віщо я розповім, сталося першого року після нашого повернення в Грузію з-за кордону. Ми з чоловіком гостювали у нашого друга неподалік від Очамчире — будинок стояв на березі моря, був вересень, тепле море, чудова погода. З берега ми нікуди не йшли, встромили в пісок величезну парасольку, купалися, читали книжки, одне слово, жили як хотіли. Якось, коли опівдні ми повернулися додому, по обіді й відпочинку, господар звелів осідлати для нас коней, щоб ми прогулялися верхи. Але просив не їхати далеко, бо вечір