Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

— Добре. Такої адреси не існує. Насправді зімітувати адресу, схожу на справжню, дуже просто. У мережі є сайти, через які можна надсилати повідомлення.

— А відстежити таке повідомлення можна?

— Майже неможливо, якщо людина не така дурна, щоб надсилати мейли зі свого домашнього комп’ютера. Мабуть, реально простежити IP-адресу сервера, але якщо він користується адресою, відкритою, наприклад, на hotmail, то слід обірветься.

Еріка подякувала за інформацію, потім ненадовго задумалася. Їй вже й раніше доводилося отримувати листи з погрозами або послання од відвертих психів. Це ж повідомлення вочевидь мало на увазі її нову роботу головним редактором «СМП». Цікаво, надіслав його який-небудь ненормальний, що прочитав про неї у зв’язку зі смертю Морандера, чи ж відправник у цьому будинку?

Моніка Фігуерола довго і серйозно обдумувала, як їй учинити з Евертом Гульберґом. Перевага роботи у відділі охорони конституції полягала в тому, що наявні повноваження дозволяли їй запитати майже будь-який поліцейський звіт Швеції, який міг мати який-небудь зв’язок із злочинністю на ґрунті расизму або політики. Олександр Залаченко був іммігрантом, а до завдань Моніки, зокрема, входило розбиратися з виявами насильства щодо осіб, народжених за межами Швеції, і визначати, мають вони расистський характер чи ні. Отже, у неї було законне право познайомитися з розслідуванням убивства Залаченка, щоб вирішити, чи був Еверт Гульберґ пов’язаний з якою-небудь расистською організацією або чи не керувався він, скоюючи вбивство, власними расистськими переконаннями. Вона зажадала звіт про цей випадок і уважно його прочитала. Там вона виявила листи, надіслані Гульберґом міністрові юстиції, і переконалася, що, крім деяких образливих особистих нападок і звинувачень на адресу законодавства, в них наявні слова «чорномазий» і «державний зрадник».

На цей час годинник показував уже п’яту. Моніка Фігуерола замкнула весь матеріал у сейф у себе в кабінеті, викинула стаканчик з-під кави, вимкнула комп’ютер і поставила відмітку про те, що покидає робоче місце. Швидко дійшовши до гімнастичного залу на площі Сант-Еріксплан, вона присвятила наступну годину неважким силовим вправам.

Закінчивши тренування, Моніка пішла додому, в свою двокімнатну квартиру на Понтоньєрґатан, прийняла душ і повечеряла — пізно, але відповідно до правил здорового харчування. З хвилину вона вагалася, чи не зателефонувати Даніелю Мугрену, котрий жив за три квартали від неї, на тій же вулиці. Даніель був столяром і культуристом і протягом трьох років періодично складав їй компанію на тренуваннях. В останні місяці вони зустрічалися також для занять дружнім сексом.

Секс, звичайно, давав майже таке ж задоволення, як напружене тренування в залі, але у свої зрілі 30 з плюсом — швидше 40 з мінусом — Моніка Фігуерола почала задумуватися, чи не час їй шукати постійного чоловіка і взагалі влаштовувати своє життя. Можливо, навіть обзавестися дітьми. Правда, Даніель Мугрен для всього цього не підходив.

Трохи поміркувавши, Моніка вирішила, що їй зовсім не хочеться з ним зустрічатися. Замість цього вона лягла в ліжко з книгою з античної історії і близько півночі вже спала.

Розділ 13

Вівторок, 17 травня

У вівторок Моніка Фігуерола прокинулася в десять хвилин на сьому, зробила довгу пробіжку вздовж північної набережної озера Меларен, прийняла душ і в десять хвилин на дев’яту вже відмітилася, прийшовши на службу до поліцейського управління. Першу ранкову годину вона присвятила складанню службової записки, в якій узагальнила зроблені напередодні висновки.

О дев’ятій годині прибув Торстен Едклінт. Моніка дала йому двадцять хвилин на те, щоб розібратися з можливою ранковою поштою, а потім підійшла до його дверей і постукала. На читання службової записки у начальника пішло десять хвилин; Моніка терпляче чекала. Він двічі прочитав чотири аркуші А4 від початку до кінця і тільки потім підвів на неї погляд.

— Начальник канцелярії, — задумливо промовив він.

Вона кивнула.

— Без його згоди Мортенссона нікуди відряджати не могли. Отже, він мусить знати про те, що Мортенссон не в контррозвідці, як думають його колеги з особистої охорони.

Знявши окуляри, Торстен Едклінт витягнув паперову серветку і став їх ретельно протирати, тим часом напружено розмірковуючи. З начальником канцелярії Альбертом Шенке вони хтозна-скільки разів зустрічалися на нарадах і внутрішніх конференціях, але стверджувати, що він його надто добре знає, Едклінт не міг. Шенке був людиною невеликого зросту, з ріденьким світло-рудим волоссям, і розмір його талії з роками все збільшувався. Едклінт знав, що тому близько п’ятдесяти п’яти років і що він пропрацював у ДПУ/Без років двадцять п’ять чи навіть більше. Останнє десятиліття він був начальником канцелярії, а до того працював заступником начальника канцелярії та на інших адміністративних посадах. Едклінт вважав Шенке людиною мовчазною і здатною, у разі потреби, діяти жорстко. Він не мав уявлення, що той поробляє у вільний час, але пам’ятав, що одного разу бачив його в гаражі поліцейського управління в спортивному одязі і з ключками для гольфа через плече. Кількома роками раніше вони якось випадково зустрілися із Шенке в оперному театрі.

— Мені тут дещо спало на думку, — сказала Моніка.

— Що саме?

— Еверт Гульберґ. У сорокових роках він служив в армії, а в п’ятдесятих став юристом-податківцем і розчинився в тумані.

— І?

— Обговорюючи це, ми говорили про нього як про найманого вбивцю.

— Я знаю, що це звучить малоймовірно, але…

— Мені спало на думку, що в його біографії так мало даних, що вона здається майже сфальсифікованою. У п’ятдесятих і шістдесятих роках і Інформаційне бюро, і СЕПО створювали фірми за межами цього будинку.

Торстен Едклінт кивнув.

— Мене якраз цікавило, коли ти додумаєшся до такої можливості.

— Мені знадобиться дозвіл, щоб переглянути особисті справи п’ятдесятих років, — сказала Моніка Фігуерола.

— Ні, — похитавши головою, відповів Торстен Едклінт. — Ми не можемо скористатися архівом без дозволу начальника канцелярії, а нам не можна привертати уваги, поки у нас не з’явиться більше аргументів.

— Тоді як же мені діяти далі?

— Мортенссон, — сказав Едклінт. — Довідайся, що він поробляє.

Лісбет Саландер вивчала вставлений у вікно замкнутої палати вентилятор, коли почула, що ключ у замку повернувся і до кімнати увійшов доктор Андерс Юнассон. Був початок одинадцятої вечора. Його прихід завадив їй планувати втечу із Сальгренської лікарні.

Вона вже виміряла вентилятор у вікні і переконалася, що голова зможе пройти, але з останніми частинами тіла, мабуть, виникнуть проблеми. Від землі її відділяли три поверхи, але розірвані простирадла і триметровий подовжувач від торшера змогли б зарадити цій проблемі.

Крок за кроком вона обдумувала план. Ще однією проблемою був одяг. На Лісбет були труси, лікарняна нічна сорочка і видані їй пластикові капці.