Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Також були двісті крон, отримані від Анніки Джанніні для покупки солодощів у лікарняному кіоску. Цього могло вистачити, по-перше, на придбання в магазині «Секонд-хенд» дешевих джинсів з футболкою, за умови, що вона зуміє знайти в Ґетеборзі «Секонд-хенд», а по-друге, на телефонну розмову з Чумою. А там уже все влаштується. Протягом кількох діб після втечі вона збиралася полетіти до Гібралтара, а потім почати нове життя під новим ім’ям у якій-небудь іншій частині світу.

Андерс Юнассон, вітаючись, кивнув і опустився на стілець для відвідувачів. Лісбет сіла скраю ліжка.

— Доброго дня, Лісбет. Пробач, що в останні дні не встигав тебе відвідувати, але в мене діялося щось жахливе у відділенні невідкладної допомоги, та ще мене призначили керівником двох молодих лікарів.

Лісбет кивнула. Вона зовсім не думала, що доктор Андерс Юнассон повинен спеціально приходити її відвідувати.

Він узяв її журнал і став уважно вивчати температурні криві та порядок лікування препаратами, у ході чого відзначив, що температура постійно тримається між 37 і 37,2 і що за минулий тиждень їй жодного разу не давали пігулок від головного болю.

— Твоїм лікарем є доктор Ендрін. Ви з нею ладнаєте?

— Вона нічого, — відповіла Лісбет без особливого ентузіазму.

— Не заперечуєш, якщо я тебе огляну?

Вона знову кивнула. Діставши з кишені ручку з ліхтариком, він нахилився і посвітив їй в очі, щоб перевірити, як стискаються і розширюються зіниці, попросив її відкрити рот і оглянув горло. Потім обережно взяв її руками за шию і кілька разів повернув у різні боки голову.

— Потилиця не болить? — спитав він.

Вона похитала головою.

— А як щодо головного болю?

— Інколи дає про себе знати, а потім минає.

— Процес загоєння ще триває. Головні болі поступово затихнуть.

Волосся у неї як і раніше було дуже коротким, і, щоб намацати шрам над вухом, йому потрібно було лише відігнути набік маленький чубчик. Шрам гоївся добре, але на рані ще зберігалася кірочка.

— Ти знову розчухала рану. Не роби цього.

Вона кивнула ще раз. Він узяв її за лівий лікоть і підняв руку.

— Можеш підняти руку сама?

Вона витягнула руку вгору.

— Плече болить чи завдає яких-небудь неприємних відчуттів?

Вона похитала головою.

— Тягне?

— Трохи.

— Думаю, тобі треба більше тренувати м’язи плеча.

— Коли сидиш під замком, це важко.

Він усміхнувся:

— Це не назавжди. Ти робиш вправи, як велить терапевт?

Вона знову відповіла кивком.

Він дістав стетоскоп і ненадовго притис його до власної руки, щоб зігріти. Потім сів на край ліжка, розстебнув її нічну сорочку, послухав серце і зміряв пульс. Затим попросив її нагнутися вперед, приставив стетоскоп до спини і послухав легені.

— Покашляй.

Вона покашляла.

— Гаразд. Можеш застебнути сорочку. З медичної точки зору ти більш-менш відновилася.

Лісбет кивнула. Вона чекала, що тепер він підведеться і пообіцяє заглянути через кілька днів, але він залишився сидіти і досить довго сидів мовчки, здавалося над чимось роздумуючи. Лісбет терпляче чекала.

— Знаєш, чому я став лікарем? — раптом запитав він.

Вона похитала головою.

— Я з робітничої родини. Мені завжди хотілося стати лікарем. Хлопчаком я збирався бути психіатром. Я був страшенно розумний.

Як тільки він згадав слово «психіатр», Лісбет раптом поглянула на нього з пильною увагою.

— Але я не був упевнений, що впораюся із заняттями. Відразу після закінчення гімназії я вивчився на зварника і майже рік пропрацював на цій роботі.

Він кивнув, немов хотів підтвердити, що все так і було.

— Я вважав гарною ідеєю мати щось у запасі на випадок, якщо не зумію завершити медичну освіту. Між зварником і лікарем не така вже велика різниця. В обох випадках доводиться щось лагодити. Ось тепер я працюю в Сальгренській лікарні і лагоджу таких, як ти.

Вона насупила брови, з підозрінням подумавши, чи не глузує він з неї. Але вигляд у нього був цілком серйозний.

— Лісбет… я хотів би знати…

Він так надовго замовк, що Лісбет уже ладна була запитати, що йому треба, але стрималася і терпляче чекала.

— Я хотів би знати, чи не розсердишся ти, якщо я попрошу дозволу поставити тобі особисте питання. Я хочу запитати як приватна особа. Тобто не як лікар. Я не буду записувати твою відповідь і обіцяю ні з ким її не обговорювати. Якщо не захочеш, можеш не відповідати.

— Що?

— Це неделікатне й особисте питання.

Вона поглянула йому в очі.

— Відтоді як тебе в дванадцять років запроторили до лікарні Святого Стефана в Упсалі, коли якийсь психіатр намагається з тобою поговорити, ти відмовляєшся відповідати навіть на звертання. Чому?

Очі Лісбет Саландер трохи потемніли. Дві хвилини вона просто дивилася на Андерса Юнассона позбавленим будь-якого виразу поглядом і мовчала.

— Чому тебе це цікавить? — нарешті спитала вона.

— Чесно кажучи, сам гаразд не знаю. Думаю, що я намагаюся де в чому розібратися.

Її рот злегка скривився.

— Я не розмовляю з психлікарями, бо вони ніколи не слухають те, що я кажу.

Андерс Юнассон кивнув і раптом розсміявся.

— Гаразд. Скажи мені, що ти думаєш про Петера Телебор'яна?

Андерс Юнассон вимовив це ім’я так несподівано, що Лісбет майже здригнулася. Її очі помітно звузилися.

— Якого біса, ти ставиш двадцять запитань! Що тобі треба?

Її голос несподівано став сухим і жорстким, як наждачний папір. Андерс Юнассон схилився до неї так близько, що майже вторгся на її особисту територію.

— Тому що… як ти там висловилася… психлікар на ім’я Петер Телебор’ян, досить відома в моїй професії людина, за останні дні двічі настійно домагався від мене дозволу тебе відвідати.

Лісбет раптом відчула, як по спині пробігли мурашки.

— Суд призначить його проводити судово-психіатричну експертизу щодо тебе.

— І?

— Мені Петер Телебор'ян не подобається. Я йому відмовив. Востаннє він без попередження прийшов сюди, у відділення, і намагався прорватися до тебе через медсестру.

Лісбет стиснула губи.

— Його дії були трохи дивними і дещо надто наполегливими, щоб справити прихильне враження. Тому я хочу знати, що ти про нього думаєш.

Цього разу настала черга Андерса Юнассона терпляче чекати на репліку Лісбет Саландер.

— Телебор’ян — покидьок, — сказала вона нарешті.

— Між вами є щось особисте?

— Можна сказати, що так.

— Я також мав розмову з однією адміністративною особою, якій, так би мовити, хотілося, щоб я пропустив до тебе Телебор’яна.

— І?

— Я запитав, чи має він медичну освіту, яка б дозволила оцінювати твій стан, і запропонував йому забиратися геть. Щоправда, у більш дипломатичних виразах.

— Добре.

— Останнє питання. Чому ти мені це розповідаєш?

— Адже ти запитав.

— Так. Але я ж лікар і вивчав психіатрію.