Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

Зрозуміліше нікуди! Я перелякалася. Дуже.

- Я чекаю відповіді! - зло нагадав він.

- Так, - прошепотіла я та його погляд опустився на мої губи, а коли Влад підняв очі, то подивився на мене з такою палючою люттю, що мені стало по-справжньому страшно.

- Сподіваюся, до тебе нарешті дійшло, - крізь зуби прошипів він.

Зачинивши дверцята з мого боку, Влад звернувся до таксиста:

- Відвезіть дівчину за адресою, яку вона вкаже, - та дав йому гроші.

Мене трусило. Влад був людиною непередбачуваною та небезпечною. Моє перше враження про нього не було помилковим. Він умів вселяти в людей страх. Переді мною раптом виник образ іншого чоловіка, з минулого, з такою ж палючою люттю на обличчі.

"Моє обличчя буде останнім, що ти побачиш у цьому житті, перед тим як я тебе вб'ю, тварюко!". Ці слова досі дзвеніли у мене в вухах, хоча й минуло вже п'ять років.

- Пані, з вами все гаразд? - вивів мене зі ступору голос водія таксі.

- Так!

- Ви назвете свою адресу?

- Так, звісно!

Таксист всю дорогу мене розважав смішними розповідями про своїх клієнтів. Завдяки йому я цілком заспокоїлася. Але, вмикаючи світло у своїй квартирі, підстрибнула, коли почула грізний голос:

- Ти чого так пізно?

- Господи, ти смерті моєї хочеш? - я зовсім забула про Марту, що не дивно, з огляду на події божевільного вечора.

Вона сиділа за столом зі склянкою в руці, поруч стояла відкрита пляшка джина.

- Смерті це вже перебір, - Марта подивилася на годинник та насупилася, - ти чого так рано, я думала, ви в клуб підете?

- Поки ти визначишся, рано я прийшла чи пізно, піду прийму душ.

Але на півдорозі до ванної обернулася:

- А ти, чому напиваєшся в темряві?

- Не твоя справа! - огризнулася вона.

Я знизала плечима - не моя так не моя!

У душі всі думки крутилися навколо Влада. Він має рацію - грати з ним в ігри не варто. Обпечуся - не мені з ним змагатися. Нехай злочинці пробують, зрештою, у них вибору немає. Я вирішила викинути його з голови. Але вирішити легко, зробити важче. Вліз він мені під шкіру.

Заснути все одно не вдасться. Взявши на кухні склянку, я приєдналася до вже неабияк захмелілої Марти.

Пробудження видалося не з легких. Боліла голова. Усю ніч, вірніше залишок ночі, снився Влад. Тішило тільки одне - жодних кошмарів, що стали вже майже рідними за п'ять років відвідин.

Я встигла поснідати, коли прокинулася Марта.

- Голова розколюється! Дай щось!

- Ти що, не знаєш, де що лежить? Я, між іншим, теж страждаю.

- Жодної поваги до матері! - сумно прокоментувала вона та пішла шукати таблетки.

Прийнявши душ та одягнувшись, ми вирушили по магазинах. Заняття це я любила, точніше, любила сам процес. Речей у мене було багато, були й такі, які жодного разу не одягала. Мене сміливо можна було б називати шопоголіком, але я сильно не захоплювалася - швидко набридало. Так і цього разу. Купивши симпатичну сукню та босоніжки до неї, я занудьгувала. Марта ж відривалася щосили. Мабуть, готувалася підкорювати Італію.

Я вирішила почекати її в кафе. Думки, які я так завзято відштовхувала протягом дня, тут навалилися з подвоєною силою. Я намагалася перестати думати про Влада, але що б я не робила, він не виходив у мене з голови. Це було схоже на ману. Я хотіла його бачити та чути. Хотіла, щоб він ще хоч раз мене обійняв та поцілував.

Цікаво, як скоро мої мізки встануть на місце?

Нарешті з'явилася Марта. Ми випили кави та вирушили додому.