Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

— Сиди тут. Я швидко…

— Ти що? — вчепилося в мене обома руками дівчисько. — З глузду з'їхав? Це ж грабиця! Давай, нагору виліземо! На стріху… Сховаємось. Може, не знайде? А на світанку вона й сама піде геть.

— Досить… набігався вже… — я демонстративно оголив меч. — Розберуся. А ти сиди тут. Зрозуміла?

Дівчина кілька раз кивнула, а в її погляді блиснуло щось особливе. Здалося, мабуть. Та й не до цього зараз. Спершу з чортовою грабицею розібратися треба. Ким би вона не була.

Зовні виявилося набагато світліше, ніж усередині. Місяць, зовсім трохи надгризений, старанно доводив своє право називатися братом сонця... нехай і молодшим.

І ось у його світлі, посередині подвір'я я побачив щось дивне, що віддалено нагадувало скрученого з оберемка гіляк чоловічка. На зразок опудала. От тільки опудало не шипить, як ціле гніздо змій, і не крутить на всі боки головою, найбільше схожою на обтягнутий шкірою кінський череп. З червоними очима, що палають, як роздуте вугілля, у глибоких очницях.

Трясця! Це я що, до казки потрапив?! З Бабами Ягами, кикіморами та усілякими Невмирущими чахликами?

Ну, якщо й потрапив, то до доволі страшної.

Грабиця чи то відчула, чи помітила мене, але жваво повернулася, і рушила до стодоли.

Якщо чесно, зараз я б охоче втік. Люди, хижі звірі — це все не страшно, бо звично й повсякденно, а ось від такого страхіття, що ніби вибралося з гарячкового алкогольного марення, реально не по собі. Навіть коліна зрадливо ослабли.

Може, тому й на місці залишився. А якщо вибирати не доводиться, то треба битися.

Меч уже був у руці, тож я лише прийняв стійку і кілька разів змахнув клинком, розминаючи кисть.

Грабицю мої дії не вразили. Не зменшуючи темпу і неприємно поскрипуючи, як незмащене колесо, чудовисько рвонуло в мій бік, миттєво скоротивши відстань, що розділяла нас, до півметра. Усього кілька секунд, а її пазурі вже майнули перед очима. Ледве ухилитися встиг і мечем махнути.

Звук від дотику був, неначе я вдарив мечем по дереву, що висохло до кам'яної твердості. З аналогічним результатом. Грабиця тільки розлютилася.

Загалом, я навіть нічого зрозуміти не встиг, як меч уже летів убік, а мене самого чудовисько схопило за плечі і так стиснуло, що кістки затріщали. А потім на мене зиркнули її очниці, що палали вогнем, а просто перед обличчям розкрилася, усіяна безліччю великих і гострих зубів, пащека.

«Трясця! — злякано майнуло в голові. — Типу, все?! Мене зараз зжере ось це… чорт зна що?»

Подальше відбувалося як у тумані… Не знаю чому саме раптом спалахнула така злість: чи через страх померти, чи саме через те, що вбити мене збиралося ось такий непотріб, ходяче опудало, — не суть… Але я раптом відчув настільки потужний приплив сил, що аж голова запаморочилася. На щастя, лише на мить. А вже через секунду я ривком скинув з плечей лапи грабиці, схопив її за пащу і… повторив подвиг Геракла.

Кажуть, що сила кінських щелеп не поступається ведмежим. Не знаю, ведмедеві я морду ще не рвав. А ось паща грабиці чинила опір недовго і голосно хруснула.

Поранене чудовисько видало такий крик, що в мене аж у вухах задзвеніло і волосся здибилося. Причому скрізь... Але здаватися вона не збиралася. Її лапи знову тяглися до мого горла.

— Хрін тобі… — промимрив я.  І, не випускаючи щелеп, а працюючи ними, як важелем, скрутив набік, а потім і зовсім відірвав чудовиську голову.

Це коштувало мені розірваної кольчуги і пари не надто глибоких ран на грудях, все-таки дісталася кігтями. Але, оскільки м'язи працювали, та й особливого болю не було, я не став звертати на них увагу, а продовжив розбирати чудовисько на запчастини.

Ривок — і полетіла рука. Ще один — і друга туди ж. Потім звалив вже скалічену потвору на землю, притиснув коліном і став відкручувати йому ногу.

Не встиг... Сила і лють залишили мене так само раптово, як і прийшли. І повернення у звичайний стан виявилося настільки стрімким, що я мало не впав від безсилля. Довелося залишити в спокої ногу, що конвульсивно сіпалася, і сісти на спину поваленого ворога.

— Хто тут? — рипнули двері, і з порога почувся стривожений голос Борея, але я так утомився, що навіть відповідати полінувався.

Цікаво йому, нехай сам дивиться. Не сліпий.

А хвилиною пізніше на вулиці почувся численний тупіт ніг, і на подвір'ї стало ясно від смолоскипів, які тримали в руках із півдюжини селян.

— Борей! — не заходячи на подвір'я, гукнув староста. — Ми чули в цьому боці села виття грабиці! Ти теж його чув?

— Так. Десь зовсім поряд. Тільки не знаю де… Сам щойно з хати вискочив…

— Біда… — стурбовано мовив староста. — Якщо вона встигне сховатися і десь поруч лежанку собі влаштує, зі спокійним життям можна попрощатися. І могили копати…

— Не влаштує...

Сили поступово поверталися, і я вже міг говорити. — Тут вона ...

— Де?! — стривожено озирнувся Борей і спіткнувся об голову, що лежала неподалік. Якийсь час здивовано дивився на неї, потім перевів погляд на мене і те, на чому я сидів.