Читати книгу - "Наздогнати щастя, Емілія Зінченко"

– Ми забули подарунок! – крикнула вона й з дрифтом розвернула машину.

Бабця зателефонувала Варварі. Вона повідомила, що їй негайно потрібно ключі від дому. Але Варя сповістила погану новину: збираючи свої речі для переїзду, вона випадково їх загубила десь у коробках, і тепер не знає де вони. Надя аж почервоніла.

– А що з Моті? – запитала вона, – Якщо ти вже встигла загубити мої ключі, то що з кішкою?

– З Моті все добре, за неї можеш не хвилюватися, – відказала Варвара, – Я пустила її погуляти на двір, вона тепер десь гуляє собі, не бачу.

– Гей, не можна було її відпускати! – Надія прискорила машину, – Вона домашня кішка, і не любить вологи!

– Та не галасуй, я пожартувала! – Варя стримала свій недоречний сміх, – Твоя кішка окупувала моє крісло.

– Гаразд. Я приїду з хвилини на хвилину. Як хочеш, знайди мої ключі.

Щойно обидві бабусі поклали слухавку, Варя почала швидко копошитися у своїх речах. Старенька розкидувала речі з таким гучним пихтінням, ніби була трактором. На щастя, вона їх знайшла й тепер переможно вертіла ними на пальці. Варвара робила це з таким захопленням, що ключі вилетіли у вікно.

«Боже, що я роблю?» – злякалась вона й побігла на вулицю. Нахилилася та підняла ключі із землі. Вони були дещо забруднені, тому Варвара понесла їх у свою ванну кімнати, аби протерти. Витираючи їх ганчіркою, здавалося, що вони стають іще брудніші. Бабусі захотілося їх краще роздивитися, тому машинально протерла собі окуляри тією брудною ганчіркою, а ключі випадково впустила у раковину.

«Треба перепочити» – сказала вона собі.

Незабаром вона віддала подрузі ключі. Надя заскочила до свого будинку й забрала подарунок. Більше вона наче нічого не забула.

Є одне повір’я, що вертатися додому одразу після відходу – поганий знак, але бабця в таке не вірила. Вона просто почала свою поїздку вдруге. Якби ж вона знала, що переплутає дороги!.. Та в неї був чудовий настрій, і це головне.

[1] Миля – 1,6 кілометра.