Читати книгу - "Добра Порада, Роман Олійник (Argonayt)"

Після опівночі зима нарешті взяла владу над погодою в свої руки. Надворі трохи проморозило і набридлива мжичка, наче за помахом чарівної палички, перетворилася на легкий снігопад. Коли Вірця вийшла на подвір’я, то все навкруги вже було вкрите білим покривалом. Саме таке Різдво жінка полюбляла найбільше, та зараз в її душі не знаходилося місця для гарного настрою. Все спаскудило неочікувана поява Мирон. Заява ж про його наміри залишитися з ними назавше взагалі перетворило дотепер обожнюване свято та справжнє пекло.

Масла в вогонь долило несподіване бажання чоловіка теж сходити до церкви на Службу Божу. Мовляв  хоче помолитися там і попрохати у Всевишнього про прощення гріхів зроблених у минулому житті. Жінка не йняла віри цим його словам, цілком справедливо припускаючи, що насправді Мирон прагне показатися перед односельцями та подивитися на їхню реакцію. Все таки у храмі зійдеться більшість підгайців і кращої нагоди створити ажіотаж в селі своїм поверненням йому не знайти. А надмірну увагу до своєї персони чоловік завжди полюбляв.

Вже по дорозі до церкви між ними знову ледь не спалахнула сварка. А все тому, що Мирон спробував взяти Вірцю попід руку коли прилаштувався іти поряд неї. Жінка різко відсахнулася від нього і злісно прошипіла:

– Не займай мене.

– Перестань комизитися, – глузливо зауважив чоловік. – Сьогодні ж родинне свято, а ми ж все таки одна сім’я. Чи ти може соромишся такого чоловіка як я?

– Та яка ми сім’я, – іронічно хмикнула жінка і несподівано для себе виплила. – Так, соромлюся, бо давно вже знайшла собі іншого, значно кращого за тебе.

– Брешеш, – коротко буркну Мирон однак вже більше не намагався демонструвати свою показну люб’язність.

Навіщо Вірця бовкнула таку дурницю вона й сама достеменно не знала. Просто якось саме собою вихопилося, щоб хоч трохи збити пиху з цього зарозумілого бевзя. Нехай бува не думає, що вона непоказна сіра миша, яка не здатна привабити до себе інших чоловіків, чи борони Боже – настільки дурна, що й досі безтямно закохана у нього. Насправді їй ніколи не бракувало прихильників. У сонячній Італії молоду жінку постійно надокучали місцеві залицяльники зі своїм нескінченними «аморе» і «беллісімо». Тоді Вірця не звертала на них уваги бо треба було заробляти гроші щоб віддати борги та забезпечувати маленьких доньок. Коли ж повернулася додому, то всю себе присвятила власному бізнесу й дітям. Піцерія забирала майже весь її час і сили, а виховання двох дівчат-підлітків взагалі спершу видавалися пекельною справою.  

Хоч й тут вистачало прозорих натяків і приємних компліментів від чоловіків. Особливо старалися балакучі водії-далекобійники. Та вона тримала всіх «кавалерів» на солідній дистанції і ніколи не дозволяла переходити межу пристойності. Завести «роман» з одруженим односельчанином було для неї недопустимою справою, а повірити в солодкі обіцянки малознайомого шофера який сьогодні поруч, а завтра може опинитися на протилежній стороні континенту могла тільки божевільна. До того ж з роками Вірця звикла розраховувати виключно на власні сили, а життєвий досвід навчив її однієї, простої істини – від чоловіків ніколи не варто чекати чогось хорошого. Спогади про зниклого благовірного стали яскравою ілюстрацією для цих переконань жінки.

Тепер вона гарячково міркувала над тим як виплутатися з пастки яку сама собі так необачно влаштувала. Не хотілося виглядати в очах Мирона ні невдахою, ні тим паче брехухою, щоб потім вислуховувати принизливі кпини і глузливі коментарі з його сторони. Та де знати хоча б удаваного прихильника за ті лічені хвилини, які займуть у неї подорож від її садиби від сільського храму. Рішення блискавко визріло в свідомості жінки як тільки вона переступила поріг церкви. В цю мить її порятунок знаходився від неї на відстані протягнутої руки.

– Христос народився, пане Василю! – голосно привіталася Вірця до односельчанина і вже ледь чутно додала. – Благаю, підіграй мені сьогодні.

– Славімо його! – відповів чоловік вирячивши очі від здивування, однак ствердно кивнув головою на знак того що виконає це чудернацьке прохання жінки.

Як і варто було сподіватися поява на святковій літургії Мирона викликала в храмі справжній, невеличкий ажіотаж. Хто з підгайців впізнав чоловіка той раз у раз швидко зиркали в його сторону, вочевидь задаючи собі питання звідки ця пропажа тут сьогодні взялася. Ті хто бачив вперше напевне міркували над тим, хто цей незнайомець, що весь час треться біля Сеньйори Вероніки. Мирон відверто втішався такою надмірною увагою односельців до своєї персони. Наприндившись мов той бундючний півень він виконував все що потрібно було робити під час Богослужіння: ревно хрестився, опускався на коліна, шепотів молитви. Вірця ні на мить не сумнівалася в лицемірстві колишнього, і від цього на душі у неї стало так гидко.

Після літургії, щоб довести правдивість своїх слів Миронові, жінка підійшла до Василя й гучно поцікавилася:

– Ще раз вітаю з різдвяними святами, Васильку? Як пройшла вечеря?

– І тебе зі святом, Вірцю. Та все як завше було.

– Мабуть наступного року вже будемо вечеряти разом. Все таки не чужі люди, та й мамі твоїй важко справлятися на кухні одній.

Від почутого у Василя аж щелепа відвисла і єдине, що він зумів витиснути з себе було тихеньке:

– Що все це означає?

– Благаю, підіграй, – так само одними губами прошепотіла у відповідь жінка.