Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

Доріан Ґрей зачудовано слухав, широко розплющивши очі. Бузкова гілка впала з його руки на гравій. Підлетіла волохата бджола, покружляла над гілкою, дзумкочучи, і взялася мандрувати по овальній китиці з одної зірочки на іншу. Він спостерігав за нею з тією несподіваною зацікавленістю, з якою ми іноді зосереджуємося на найбуденніших речах, коли нас страхає щось дуже важливе, або коли нас бентежать нові, неясні ще почуття, або коли якась моторошна думка несподівано облягає мозок і закликає здатись… За якусь хвилину бджола полетіла далі. Доріан бачив, як вона заповзала в барвисту трубку березки. Квітку немовби стрепенуло, і стебельце плавно колихнулось.

Раптом у дверях студії з’явився Голворд і рвучкими помахами руки покликав гостей до будинку. Лорд Генрі з Доріаном переглянулись і пересміхнулися.

— Я чекаю! — гукнув художник. — Заходьте. Освітлення зараз чудове! А напої можете забрати сюди.

Вони разом підвелись і рушили алейкою. Двійко зеленавих метеликів пролинуло повз них; на сливі, що росла край садка, заспівав дрізд.

— Ви ж раді нашому знайомству, містере Ґрей? — сказав лорд Генрі, дивлячись на юнака.

— Так, зараз я радий. Але чи завжди буде так?

— Завжди!.. Це бридке слово. Від нього мене проймає дрож. Воно так до вподоби жінкам. Вони псують будь-який роман, силкуючись, аби він розтягся на вічність… До того ж це слово беззмістовне. Між примхою та вічною пристрастю тільки й різниці, що примха триває трохи довше.

Коли вони повернулись у студію, Доріан Ґрей поклав руку на плече лорда Генрі.

— Якщо так, то хай наша дружба буде примхою, — упівголоса промовив він, спалахнувши від власної сміливості. Тоді ступив на поміст, прибираючи знову належної пози.

Лорд Генрі, відкинувшись у великому плетеному кріслі, пильнував за ним. Тишу порушували тільки удари й мазки пензля на полотні, які затихали, коли Голворд час від часу відходив від мольберта, щоб глянути віддалеки на свою роботу. У скісному промінні, що струміло крізь розчинені двері, танцював золотистий порох. Повітря повнив п’янкий дух троянд.

Минуло з чверть години. Голворд перестав малювати. Звівши брови, він довго дивився спершу на Доріана Ґрея, а потім на портрет, покусуючи кінчик пензля.

— Все! — озвався він урешті і, нахилившись, написав великими червоними літерами своє ім’я у лівому кутку картини.

Лорд Генрі підступив ближче й уважно оглянув портрет. Це був, без жодних сумнівів, дивовижний витвір мистецтва, та й подібність його до прообразу була разюча.

— Любий мій Безіле, від щирого серця вітаю тебе, — сказав він. — Я не знаю кращого портрета в сучасному живописі. Містере Ґрей, підійдіть-но погляньте самі!

Юнак здригнувся, мов розбуджений із задуми.

— Його справді закінчено? — пробурмотів він, сходячи з помосту.

— Цілком, — відповів художник. — Ви позували сьогодні бездоганно, друже мій, і я неймовірно вдячний вам.

— Це все завдяки мені, — втрутився лорд Генрі. — Правда ж, містере Ґрей?

Доріан, не відповідаючи, недбало пройшов повз мольберт і обернувся до нього обличчям. Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть відступив крок назад і аж зашарівся від задоволення. У погляді його заіскрилася радість, немовби він уперше впізнав себе. Він стояв непорушний і зачудований; він чув краєм вуха, що Голворд звертається до нього, але не розумів його слів. Усвідомлення своєї власної вроди спало на Доріана як одкровення. Він ніколи раніше її не помічав! Безілові компліменти здавались йому просто чарівною даниною дружби — він слухав їх, підсміхався і забував про них. Вони не впливали на його душу. Та от прийшов лорд Генрі Воттон зі своїм дивним панегіриком юності й зі своїм моторошним застереженням про її тлінність, і це відразу розворушило Доріана. І ось зараз, коли він стояв, задивлений у відбиток своєї вроди, в його свідомості вияснів увесь глибокий сенс тих слів. Так, настане день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очі потьмяніють і втратять барву, стан зігнеться й ослабне. Померхнуть червоні уста, злиняє золото волосся. Життя, творячи йому душу, спотворюватиме тіло. А стареча його незграбність викликатиме тільки відразу й огиду.

На думку про це Доріана, мов ножем, різонув біль, і кожна жилка в ньому задрижала. Очі його стали темні, як аметист, і затуманилися слізьми. На серце мовби лягла крижана рука.

— Хіба портрет вам не подобається? — вигукнув нарешті Голворд, трохи збентежений незрозумілою мовчанкою Доріана.

— Певна річ, що йому подобається, — зауважив лорд Генрі. — Та й кому б не сподобався такий портрет? Це ж один із шедеврів сучасного малярства! Я ладен віддати за нього стільки, скільки ти загадаєш, Безіле. Я мушу його придбати.

— Це не моя власність, Гаррі.

— А чия ж?

— Доріанова, звичайно, — відповів художник.

— Йому таки пощастило.

— Який жаль! — проказав Доріан Ґрей, усе ще не зводячи очей з картини. — Який жаль! Я зістарюся, стану бридким і потворним, а цей портрет навіки лишиться молодим. Він ніколи не буде старішим, ніж ось цього червневого дня… Ох, якби могло бути навпаки! Якби це я міг лишатись повік молодим, а старішав — портрет! За це… за це… я віддав би все! Так, усе, геть-чисто все на світі! Я віддав би за це навіть саму душу!

— Ти, Безіле, навряд чи пристав би на таку угоду, — засміявся лорд Генрі. — Вона б не дуже принадно позначилась на твоїй роботі!

— Авжеж, Гаррі, я рішуче б заперечив, — сказав Голворд.

Доріан Ґрей обернувся до нього.

— В цьому я не сумніваюся, Безіле. Бо вам ваше мистецтво дорожче за друзів. Я для вас не більше, ніж позеленіла бронзова статуетка! А може, й того навіть не вартий.

Художник у подиві розширив очі. Це було так не схоже на Доріана. Що сталося? Він увесь аж мало не кипів від роздратування, лице його палало.

— Так, так, — вів своє Доріан. — Я для вас менше, ніж ваш срібний Фавн[12] чи отой Гермес[13] із слонової кості. Вони вам подобатимуться завжди. А я — доки? Мабуть, до першої зморшки на моєму обличчі!.. Тепер я знаю — коли людина втрачає вроду, вона втрачає все. Ваш портрет підказав мені це. Лорд Генрі