Читати книгу - "Том 10"

настояще не пишеш про свої діла, а так якось все тії слова нижеш, мов перли, мовляла Іїїура. Як же там Київ без Шури стоїть? Я собі щось ніяк не можу його уявить без Шури. Чи ходиш до Рашевських? А яка там чутка про чернігівські сорочки? Чи мережані, чи просто вишивані?.. Воно-то правда, що про тії сорочки ти мені можеш сказати знамениту приказку: «Чиї би телятка мичали...», але я тобі кажу: «Чекан-чекай, братику,— я тобі ще кращу вишию!» Однак про чернігівські сорочки все-таки напиши. Як ти там з своєю Пашкевичевою кна-кною поживаєш? Чи вона тебе слухає? Ти ж її тепер, певне, «в свет» виводиш, як колись мене, то мусить же вона теє тямити. Як мається «Плеяда» — «ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові»? Чи там ще мої «Lieder» 5 гейнівські не пііпли за водою навіки? Маєш «знаків запитання» досить, аби хіть одписати на їх гарненько, а не по-кна-кня-чому, жемчужним способом. От тобі, Миша, що раджу: пиши-но ти уліти, бо твоя «Кушетка» проймає навіть серце, р е в і з м о м пойняте. Еге ж, Немол[овський] казав, що твій слог нагадує слог Короленка: «Дурниця се, отака шаноба?»... бсть чутка, що Короленко має жить у Києві. Що то вже тоді буде? Хто його зна! Може, до нього Тарасівська вулиця буде прихильніша, ніж до Мачтета?

Годі мені писать, бо вже занадто багато матимеш на один раз до читання, хай ще на після зостанеться. Бувай здоров! Цілую тебе щиро.

Твоя Леся

P. S. Гаразд, що «Чари» знайшлися, а то я вже мала писать Маргариті, щоб.пошукала їх. От іще була б штука!

26. ДО М. П. КОСАЧА Початок листопада 1889 р. Одеса

Любий Миша!

Одержала я твій лист і найсердечніше дякую за нього. Взагалі я помітила, що ти, перейшовши на другий курс, почав далеко щедріше розсилати листи, ніж було перше; за се, звісно, тебе варто по головці погладить. Смутна новина мене дуже-дуже засмутила. Перше я мало не заплакала, потім розізлилась чогось страшенно, а потім на мене напав якийсь дух упорства, і я наважила сьогодні писать, як могтиму, цілий день, і взагалі робитиму вдвоє тепер! Еге, так як одійшла злість трохи, я прийнялась за Маргариту (приймалась я за неї вже не раз), отже, і цей раз нічого не вийшло. Який легіон демонів упертості сидить в сій дівчині! Нічого, певне, вже з нею не поробиш. До Мані ще напишу, з тею, може, діло краще зладиться. Маня хутко переїжджає з батьком в Луцьк, так що я сподіваюся з нею незабаром побачитись. Я сама про писання для народу дуже і дуже подумувала, хоч

з мене толку, може, й небагато, бо я щось не можу збитись з белетристичного шляху, а не знаю, чи белетристичні праці будуть куди-небудь судні. Ще далеко раніш твого листа, ще в Кол[одяжному], я почала писати казку для дітей, зветься «Чотири казки зеленого шуму». Казку сю я хотіла послать в Галичину в дитячий журнал, якщо вдасться мені добре ця проба, то писатиму більш, якщо ні, то, зиачить, «кебети не маю!»... Кінчить сії казки я за різними справами не мала часу, але, певне, хутко скінчу. Можу сказати сміло, без всяких виговорок і відгово-рок, що все, що тільки залежить чи буде залежати від мене, я все зроблю для нашої справи, хоч би се було для мене і трудно і тяжко. За других не можу поручитись. Одеситів проситиму для чернігівців і для вас, може, що-небудь дадуть. Познайомилась я тут недавно з двома сту-дентами-українцями, здається, люди путні, може, од їх або через їх що дістану; маю на се велику надію. Будь певний: що можна, все буде зроблене. Можна, однак, сказать про одеситів, як і про киян, що тут, як і там, лінтяй-ства не мало. Скажи п. Максимові, якщо йому цікаві трохи мої слова, що я ніколи не сподівалась, щоб він так лепсько дбав про наше спільне завдання; таж таки часу немало було — ціле літо і осінь,— щоб перекласти тую решту віршів. Я тепер переклала вже першу главу «Berg-idyll’n» ^ хутко перекладу цілу, і, значить, все, що я на себе взяла, я зробила. Правда, я людина без діла — «пра-здношатающаяся», але зате у мене єсть такі перешкоди, яких ви не маєте, і, дай боя^е, щоб ніколи не мали... От перша перешкода — «moje mile zdrowie і powodzenie» 6. Сюди в Одесу я приїхала на лихо, бо не тільки масаж не поміг, але, здається, пропало й те, що я загорювала собі лиманом, Косівщипою, пов’язками і всім лихом і бідою. Я недавно встала з ліжка, а то днів 5 лежала. Тепер мені ліпше, і я знов можу ходити сама з палкою, а то вже було так, що мене водили, мало пе носили. Після тижня масажної курації нога моя розтроюдилась так, що й ступить було годі. Тоді я покинула його. Першу ніч я провела тоді, як тінь в Дантовому пеклі,— з плачем і скре-жетом зубовним. На другу ніч затялась, не плакала і цілу ніч писала в ліжку, почала невеличку поему і, здається, по їй не видко, як мені приходилось тісно при писанні. Через два дні приїхала Маргарита і забрала мене до себе. За се я їй дуже вдячна, бо моя німка така підла, що цур їй. Однак ти не думай, що діло стоїть, так дуже погано. Я тепер не лежу, можу знов ходить, хоч не так, як перше, але все ж нічого собі, сподіваюсь, що могтиму виїхать на сім тижні. Я дуже хочу заїхати до тебе днів на два чи три, але не знаю ще, як буде: писала про се мамі і жду відповіді. Але я таки сподіваюсь ще бути у тебе і «обо всем переговорить», як говорить тьотя Саша. Маю деякі цікавості для тебе. Дав би то бог, щоб я вам від одеситів що-небудь вимантачила. «Дай боже нашому теляті вовка піймати!» Тільки що мені прийшла в голову одна дуже чудна ідея, але писать про неї не буду, побачу перше, що з неї вийде. Бувай здоров, а може, й до побачення. Цілую тебе щиро і бажаю тобі вдачі на кожній дорозі. Славно ти зробив, що переклав «Ночью», за се хвалю. Не лінуйся, мій брате, хоч ти, а то вже хто його зна, що й