Читати книгу - "Том 2"

«Не біда,— поет відмовив,—

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтікають,

Ти мені їх не завернеш!»

«Се ще также полювання! — Мовить лицар з гучним сміхом.— Слухай, ти, втікай лиш краще,

Бо пізнаєшся ти з лихом!»

«Ей, я лиха не боюся,

З ним ночую, з ним і днюю,

Ти втікай, бо я, мосьпане,

На таких, як ти, полюю!

В мене рими-соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там треба!»

«Та який ти з біса мудрий! — Мовить лицар,— ще ні разу Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорій вполює.

Хлопці! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!»

«От спасибі за послугу! — Мовить наш поет,— несіте.

Та візьміть листки з піснями, Он в траві лежать, візьміте».

«Він, напевне, божевільний,— Крикнув лицар.— Ну, рушаймо! Хай він знає нашу добрість — Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобі гостинця,

А тепер часу не маю».

«Не на тебе ждать я буду,—

Так поет відповідає,—

Хто ж кому подасть гостинця, Ще того ніхто не знає».

Лицар вже на те нічого Не відмовив, геть подався; Знову юрба загукала,

І луною гай озвався.

Розтеклись ловці по гаю, Полювали цілу днину,

Та коли б же вполювали Хоч на сміх яку звірину!

А як сонечко вже стало На вечірньому упрузі,

Стихли сурми, гомін, крики, Тихо стало скрізь у лузі.

Гурт мисливський зголоднілий Весь підбився, утомився,

Дехто ще зоставсь у гаю,

Дехто вже й з дороги збився.

Геть одбившися від гурту, їде лицар в самотині.

Зирк! — поет лежить, як перше, На самісінькій стежині.

«Ах, гостинця ти чекаєш! — Мовив лицар і лапнувся По кишенях,— ой, небоже,

Вдома гроші я забувся!»

Усміхнувсь поет на теє:

«Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стільки,

Що його й на тебе стане!»

Спалахнув від гніву лицар,

Був він гордий та завзятий,

Але ж тільки на упертість Та на гордощі багатий.

«Годі жартів! — крикнув згорда.— Бо задам тобі я гарту!»

А поет йому: «Та й сам я Не люблю з панами жарту...

Бачиш ти — оця діброва,

Поле, небо, синє море —

То моє багатство-панство І розкішне, і просторе.

При всьому сьому багатстві Я щасливий завжди й вільний». Тут покликнув лицар: «Боже! Чоловік сей божевільний!»

«Може буть,— поет відмовив,— Певно, всі ми в божій волі.

Та я справді маю щастя,

І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі Вільні думи-чарівниці,

Що для них нема на світі Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємні світи надхмарні Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю,

Мов той вітер дзвінкий в полі; Сам я вільний і ніколи Не зламав чужої волі!»

Засміявсь на теє лицар:

«Давню байку правиш, друже! Я ж тобі скажу на теє:

Ти щасливий та не дуже.

Я б віддав отой химерний Твій таємний світ надхмарний За наземне справжнє графство, За підхмарний замок гарний.

Я б віддав твоє багатство І непевнії країни За єдиний поцілунок Від коханої дівчини...»

Щось поет хотів відмовить На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,

Що з роботи поверталась,

І побачила поета,

З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандоліну,

І на відповідь гуртові Він заграв і до музики Промовляв пісні чудові.

Всі навколо нерухомі, Зачаровані стояли,

А найбільше у дівчаток Очі втіхою палали.

Довго й лицар слухав пісню, Далі мовив на відході:

«Що за дивна сила слова! Ворожбит якийсь, та й годі!»

II

Літнім вечором пізненько Сам поет сидів в хатині,

Так од ранку цілу днину Він просидів в самотині.

Тож сидів поет в віконці.

Слухав співів, що лунали Скрізь по полю і до нього

У хатину долітали.

Співи стихли, потім хутко Налетіла літня нічка;

Дерева шуміли з вітром,

Гомоніла бистра річка.

І поет в своїй хатині Прислухавсь до того шуму, Погляд в темряву втопивши,

Він таємну думав думу.

Тільки чує — хтось під’їхав На коні до його хати

І спинився, потім зброя Почала чиясь бряжчати.

Що за диво! Під віконце Хтось помалу підступає.

Тут поет не втерпів: «Хто там? — Невідомого питає.—

Якщо злодій, то запевне Помиливсь ти, любий друже!» — «Ні, се я,— озвався голос,—

Маю справу, пильну дуже...»

«Хто ж се «я»?» — поет питає.

«Я, Бертольдо, лицар з гаю».

Тут поет пізнав той голос:

«А, мисливий! Знаю, знаю!

Вибачай, прошу до хати,

Хоч у мене трошки темно Бо коли я сам у хаті,

Не палю вогню даремно;

Та для гостя запалю вже».

І добув вогню з кресала.

Перед ним лицарська постать Владаря Бертольда стала.

«Добрий вечір!» — «Добрий вечір».— Став тут лицар і — ні слова.

Щось ніяк не починалась Тая пильная розмова.

«Де ж твоя, мій гостю, справа?» — Далі вже поет озвався.

Лицар стиха одмовляє:

«Я, мій друже, закохався...»

Тут поет йому говорить:

«Що ж на се тобі пораджу?

А проте доказуй далі,

Може, чим тебе розважу».

«Закохався я і гину,—

Каже лицар,— вдень і вночі Бачу я перед собою Ясні оченьки дівочі».

«Що ж? — поет на те говорить.—

То за ручку та й до шлюбу!» —

«Ох! — зітхає лицар.— Візьме Інший хтось дівчину любу!

Під балкон моєї донни Кожен вечір я приходжу,

І в журбі тяжкій, в зітханнях Цілу нічку я проводжу.

На мою журбу й зітхання Я відповіді не маю,

Чим я маю привернути Серце милої,— не знаю!

Може б, краще їй припали До сподоби серенади?..»

Тут поет на те: «Запевне,

Треба пташечці принади!»

«Голос маю,— каже лицар,—

Та не тямлю віршування...» — «Певна річ,— поет говорить,—

То не легке полювання,

А то б досі вже на лаври Хто б схотів, то й був багатий,

Ні,— химерний, норовистий Кінь поезії крилатий!»

«Правду кажеш,— мовив лицар,— Але ж я тебе благаю,

Щоб поміг мені в сій справі. Пам’ятаю, як у гаю

Ти своїм віршем чудовим Чарував усю громаду,—

Тільки ти один тепера Можеш дать мені пораду!

За пораду все, що хочеш,

Дам тобі я в надгороду».—

«Ну, па се,— поет