Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"

Усі дні, з ранку до вечора, я проводив з нерозлучним приятелем і ровесником — сином моєї годувальниці, котрого вона вигодувала разом зі мною.

Якось у дощовий день жінки понесли в поле їжу, а нас не взяли з собою, залишили вдома. Кривдно було нам, але нічого не вдієш. Від нудьги рятувалися грою в «ножика», потім у крем’яхи, але гра йшла мляво, всі ці розваги давно нам обридли. Молочний брат запропонував мені:

— А давай дідусеві бороду почухраємо!

Він зняв чесалку, приніс вовну і став її чухрати, примовляючи:

— Розтріпуйся, розтріпуйсь, дідова бородо!

Мені дуже сподобалась ця гра, і я захопився нею. Спочатку в мене нічого не виходило. Разів зо два я навіть уколовся об зубці чесалки, але гри не облишив.

Хто був той дід і за що ми, власне, з ним так розправлялися, про це ми й гадки не мали. А проте завзято чухрали дідову бороду, поки не вибилися з сил. І тоді молочний брат сказав:

— Годі чухрати... Тепер давай пустимо її за вітром...

Він зняв тіпалку, приніс вовни і став її розпушувати. Розпушуючи, танцював навприсядки під акомпанемент тіпалки. Я теж, звісно, не відставав од нього.

Гра в «дідову бороду» так припала нам до душі, що досить було жінкам піти з дому, як ми одразу бралися за неї і навчились чухрати і розпушувати вовну не гірше від жінок. Ми завжди пильнували, щоб ніхто, бува, не довідався про нашу розвагу. Та одного чудового дня уклепалися. Годувальниця в розпачі дряпала собі нігтями щоки:

— Ой, лишенько! Що ви накоїли? Ой лишенько, це ж великий гріх! Хіба личить вам братися за жіночу роботу? А що скажуть пани, коли чутка дійде до палацу?

Відтоді від нас ховали і чесалку, і тіпалку, та було вже пізно.

Дитячому розуму й почуттям властивий вічний неспокій. Дитина завжди в русі і в невгамовності своїй не може зосередитися на чомусь одному. Думка її перескакує з предмета на предмет, вона швидко стомлюється від одноманітності, монотонності. Ось чому діти не люблять сидіти в кімнаті: там їх оточують речі, які давно їм набридли, втомили їхню свідомість, не збуджують уяви. Дітлашня біжить у поле, на простір, на свіже повітря, де на неї чекає розмаїття нових і нових яскравих картин.

Звичайно, для мене теж сидіння вдома було справжнісінькою каторгою. Я любив забрести кудись у поле і слухати пісні селян, які там працювали, але й тут довго не затримувався, бо всі щось робили, а на мене мало хто звертав увагу.

Усім відомо, що дитина од природи товариська, їй хочеться поспілкуватись, поділитися своїми думками й почуттями, а це можна зробити тільки в колі ровесників. Коли поруч нема товариша, дитина може розмовляти навіть з неживими предметами: з каменем, з деревом, з квіткою, із стеблинкою або ще з чимось. А про тварин годі й казати: спілкування з ними — то безмежна радість для дитини! А ось із дорослими дітлахам важко розмовляти, дорослим вони не відкривають свого серця. А все через погорду і замкненість дорослих. Через те я довго не затримувався в полі серед дорослих селян. Але який я радий був, коли втікав на пасовиська, на луки або в ліс. Щойно почне займатися на світ — біжу босоніж, без картуза до пастушків і лишаюсь з ними до вечора.

Підліткові, який зріс не в селі, невідоме це спілкування з природою. Він позбавлений найвищого щастя. Міська дитина, навіть коли вона геній, ніколи зі слів учителя чи за малюнками не зрозуміє і не пізнає природи так, як з власного досвіду знає її дитина, що виросла в селі. Природа відкривається перед нею в усьому розмаїтті й красі. Вона придивляється до рослин, тварин, птахів, плазунів, комах, знає їхні звички: вони народжуються, ростуть, набираються сили, розповнюються, розквітають, розмножуються і вмирають у неї на очах. Вона свідок усіх їхніх радощів і трагедій, тому й тягнеться до них.

Хіба може навіть найкраще художнє полотно передати дитині те, що вона бачить на власні очі, коли живе в селі!

Візьміть хоча б таку незначну подію: ось іде, порохкує свиня, слідом за нею, попискуючи, штовхаються малюсінькі поросятка. Свиня вмощується десь у затінку. Вони враз кидаються до неї, припадають до сосків, бо хочуть молока. Вони посмикують від задоволення маленькими, як палички, прямісінькими хвостиками, а свиня, заплющивши очі від насолоди, порохкує їм у відповідь.

Десь поруч пустують вівці, вибрикують козенята... Поросятка зчиняють бійку, стригунець качається на землі... І ще щось, і ще. Одна подія змінюється іншою, світ сповнений яскравих образів. Дитина все те бачить, піддається загальним веселощам, захоплюється грою, стрибає, танцює...

Міська дитина позбавлена цих радощів. «А як же гімнастика?» — спитаєте ви. Та гімнастика не дає дитині можливості так вільно й невимушено тренувати своє тіло.

Порівняйте нічим не скутого, жвавого й прудкого, спритного, мов дике козеня, сільського хлопчака і випещеного вайлуватого міського підлітка. Чоботи намулюють йому ноги, він страждає від мозолів. У тісному одязі, наче в пелюшках, він не може вільно рухатися, а йому щоразу кажуть:

— Будь розумником, роби лише те, що тобі дозволено...

Нещасний тільки й мріє, як би йому пострибати, але ж хіба наважиться він забруднити костюм. Його сковують на кожному кроці, і виростає отак майбутній сухотник, або дитина, що поступово перетворюється на нерухому мумію.

У грузинів безліч усіляких розваг. Напевне, їх у нас більше, ніж в інших народів. І, звичайно ж, усі ті розваги вигадані задля того, щоб розвивати винахідливість, дотепність і загартовувати тіло. Я не називатиму їх усі, тим більше, що говоритиму про них окремо, скажу лише про гру в м’яча — буртаобу. Ну, яка гімнастика може зрівнятись із грою в м’яча! Всі м’язи рівномірно напружені, очі пильно стежать за кожним рухом супротивника, ноги, руки, голова ні на мить не лишаються в спокої, все тіло гравця набирає сили й гнучкості.

Діти самі, своїми руками виготовляють палички для «тапа-рікі»[2], гнуть лука, роблять м’ячі. Вони витрачають на це зусилля, і тому ці маленькі трудівники люблять і цінують своє добро.

Іграшки й ляльки, які можна купити, дістаються без зусиль, без витрачання енергії, псують міських дітей. Я перевірив це на собі! Я мав за ніщо куплені іграшки, але пильно беріг зроблені