Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розколини, Ненсі Х'юстон 📚 - Українською

Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розколини" автора Ненсі Х'юстон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 75
Перейти на сторінку:
напрямках, і ми весь час смакуємо його плодами і все частіше припускаємося гріха тілесного пізнання, а отже, ми потребуємо чистих, і якщо я хочу бути чистим, як Ісус, Буш або Шварценеґґер, то мушу знати все про зло.

Люди хвилюються, як Ти ідеш,

Пальмове гілля під ноги складають.

О сине Давида, гукають: Ісусе!

Тебе, Сине Божий, вони величають!

Пастор пустився у довгу проповідь про війну в Іраку, і я відразу уявив загиблих пошматованих іракських солдатів серед пісків та зґвалтованих жінок — і у мене від цього встав, тож я, прикрившись псалтирем, усю проповідь ніжно потирав свій членчик, аж поки не розчинився в цих образах. Іноді вечорами в своїй кімнаті — З нами Господь наш Ісус / Пальмовим гіллям вітайте Його — я уявляю себе на запіненому від бігу коневі, чи у бронетранспортері, чи всередині бомби — Співаймо разом, о вірні Христу / До неба досяжну осанну! — і я відчуваю, що можу проникнути глибоко в себе, і натираю себе аж до крові, і після служби батьки прокладають шлях серед юрмищ на тротуарі, потискають руки всім навколо, промовляючи «Як справи?», «Радий вас бачити», «До наступного тижня», «Побачимось у Великдень» та «Хіба не чудова погода?».

Після обіду повітря прогрілося до спеки, тож я пішов гратись у свій улюблений закуток у затінку під верандою, взявши з собою «Леґо», аби показати мамі, що я не тільки на комп’ютері граюся, — часом вона висловлює побоювання за моє душевне здоров’я. Трохи згодом за столиком під великим парасолем на веранді вмостилися тато і Ей.Дж.М., і я міг непомітно підслуховувати їхню розмову — такі речі я просто обожнюю, адже багато чого дізнаю́ся, приховуючи це від інших, а потім можу вразити всіх своїми знаннями.

— Ренні, — повела розмову Ей.Дж.М., — як справи на новій роботі?

— Та таке... — зітхнув тато, і стало ясно, що з якихось причин це запитання його дратує. — Немає чого розповідати. Програмування.

— Без відсотків?

— Чому ж. 7% на довготермінові накопичення.

— Зрозуміло... А колеги?

— Покидьки.

— Шкода...

— Атож, однак... Не всім дано бути витонченими митцями.

— Це точно.

— Зрештою... зарплатня дуже гідна, гарні шанси на підвищення, а ще мені приємно усвідомлювати, що я зможу забезпечити для Соллі престижний університет десь на узбережжі й ні в кого не просити допомоги.

— Ні в кого — це... я так розумію... твоя мати?

— Авжеж.

— До слова, як справи у Седі?

— Без змін... Одне слово, хоч би не гірше!

— Хай Господь береже!

— Як скажеш... Скільки ви вже не бачились?

— Чесно кажучи, Ренні, я вже й не пам’ятаю. Не менше п’ятнадцяти років... Відколи вона випустила ту жахливу книжку... Це в якому році було?

— Здається, у 90-му. «Люлі-люлі, крихітко нацисте»... Я запам’ятав, бо вона вийшла акурат перед смертю тата.

— Еге ж... Мене цей опус теж мало не вбив!

Дивно, але вони розсміялись — певно, смакували мартіні або джин-тоніком.

— То вона пише далі?

— Авжеж.

— Святий Боже!

— Ерро, а як ведеться тобі? Сподіваюсь, ти задоволена життям?

— Звісно, серденько. Мені немає на що жалітися. Якщо озирнутися — життя в мене було чудове.

— Не треба озиратися, ще ж не кінець! Тобі ж лише... скільки, шістдесят п’ять?

— Угу. З половиною.

— Слухай, та в тебе ж попереду кілька десятиліть! І можеш мені повірити: тобі не даси більше... сорока семи з половиною. І жодним днем більше!

— Дякую, дуже мило з твого боку. Та, чесно кажучи, я починаю відчувати цей вік. І не лише через невеличкий серцевий напад два місяці тому, а... розумієш, у мене не лишилося жодного свого зуба!

Вони розсміялися.

— Ось чому ти більше не співаєш! — сказав тато. — Боїш­ся, що зуби виваляться просто посеред вистави?

Знову почувся сміх.

— О ні! — відповіла Ей.Дж.М. — Ні! Просто я зауважила, що голос у мене уже не той... Утім, я не драматизую. Одного разу я сіла перед собою, взяла себе за руку і мовила: «Слухай, крихітко, ти записала кількадесят дисків, виступала по цілому світі, заробила купу грошви і завоювала тисячі сердець — тепер маєш навчитись насолоджуватися життям. Читай книжки, які завжди хотіла прочитати, зустрічайся з людьми, яких любиш, покажи Мерседес усі ті дивовижні країни, які ти пролетіла шаленим галопом...»

— Прикро, що так вийшло з Мерседес, — зауважив тато.

— Не верзи дурниць!

— А що?

— Годі всюди вставляти своє «прикро»! З моменту мого приїзду ти разів з десять це бовкнув! Знаєш, це погана звичка. Для душевного спокою — навіть дуже погана!

— Що ж тоді маю казати? Взагалі Тесс дуже толерантна людина, та — хтозна-чому — коли йдеться про гомосексуальність...

— Просто вона думає, що Сола травмує видовище двох бабег, які тримаються за руки.

— Ерро, мені так прикро...

— Овва! Знову! Бачиш?

І вони засміялися. Я відчув запах цигарки Ей.Дж.М.

— Стосовно Соллі, — після тривалої паузи сказала вона. — Перш ніж залишити Нью-Йорк, я б хотіла зробити йому подарунок. Цілу годину, мов дурна, я блукала велетенським універмагом іграшок на 44-й Авеню... З голови у мене не йшла Тесс, яка весь час переймається безпекою, і я весь час вагалася: «Диви, яке файне жабеня! Але раптом Сол ковтне лапку, що може викликати внутрішню кровотечу... О, який чудовий набір для юного хіміка! Але тут повно легкозаймистих речовин і всіляких отрут... А цей електричний потяг — штука крута... але Сола може вдарити струмом... Що ж робити...» Потроху іграшки в тій крамниці перетворилися на смертельну зброю, що так і прагнула напасти на мого внука і знищити його! Тож я відмовилася від задуму і повернулася з порожніми руками...

І вони щиро розреготалися.

А я образився. Бо дуже хотів хоч щось із тих чудових іграшок.

Пройшовши дуже близько до них, я повернувся на кухню, де мама чаклувала над закусками: морквяні палички, селера з сиром чедер, редис, коктейльні томати, дрібно нарізані грибочки, солені крекери, соус «рокфор»... Я відкусив трохи сиру і подався до холодильника по свіжий хліб. Мама розуміла, що з ними я їсти не збирався.

— А ти знаєш, що у бабусі вставні зуби? — поцікавився я.

— Авжеж, янголе мій. Щовечора перед сном вона кладе їх у склянку на тумбочці біля ліжка.

— Фе! Куди ділися її справжні зуби?

— Коли вона була маленька, то дуже мало їла...

— Чому? Її не годували батьки?

— О,

1 ... 7 8 9 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розколини, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розколини, Ненсі Х'юстон"