Читати книгу - "Беру свої слова назад"

Хвіст витягли - голова загрузла. У цьому виправданні міститься визнання, що мемуари складали юрбою, рішення приймали колективно, а стратег стосунку до цього не мав. Його робота - схвалювати і погоджуватися.

Після деякого часу ця історія набула драматичного присмаку. Та ж Міркіна розповіла: «Леонід Ілліч Брежнєв теж захотів потрапити в мемуари Жукова... Хтось із помічників підказав генсеку оригінальний хід. Жукову "запропонували" вставити текст... Звичайно, на дачі Жукова була буря. Я приїхала вже після її закінчення: всім стало ясно, що без цієї вставки книжка не вийде. Георгій Костянтинович був похмурий, як тінь. Він довго мовчав, потім сказав: "Ну добре, розумний зрозуміє" - і підписав текст» («Аргументи і факти». 1995. No 18-19).

Різниця досить суттєва.

У першому варіанті хтось невідомий з ЦК КПРС натякнув на необхідність пом'янути Брежнєва. Колектив авторів мемуарів Жукова шукав рішення і його знайшов.

У другому варіанті ініціатива належала самому Брежнєву. Фразу придумали не автори мемуарів Жукова, а хтось із помічників Генерального секретаря. За наполяганням Брежнєва її нав'язали великому полководцеві.

У першому варіанті бурі не було. Воно й зрозуміло: фразу вигадали у своєму колі.

У другому варіанті - буря, бо стратегу намагаються всучити те, чого він не бажає.

Давайте на хвилину погодимося. Давайте повіримо: Жукова змусили. Він погодився і філософськи зауважив: «Розумний зрозуміє». Ох і філософія! За Жуковом, той, хто покірно вигинається перед черговим геніальним вождем, хто жуковську старанність на цьому фронті розуміє і оцінює, той розумний. А хто жуковського завзяття не розуміє та не оцінює, хто сам не прогинається, той, виходить, дурень.

Вигадки Міркіної спростував В. Г. Комолов, начальник авторського колективу мемуарів Жукова: «І чому комусь здається, що згадати ім'я Брежнєва автора "Спогадів та роздумів" змусили? Хіба особистість Брежнєва в роки, коли створювалися мемуари, всі ми оцінювали так само, як зараз?» («Красная звезда», 12 січня 1989 р.). Думка Комолова: зараз ми над Леонідом Іллічем посміюємося, а коли він був при владі, всі ми, автори жуковських мемуарів, вважали його видатним полководцем і в мемуари вписали від чистого серця, без підказок збоку.

Комолов розвиває свою думку та її доводить: «В мемуарах у такому ж контексті згадується не один Брежнєв. Мова йде і про А.Н. Косигіна, Н.С. Патолічева, Н.С. Хрущова. Мені достеменно відомо, що, коли Косигін прочитав про себе у книжці, він не повірив, що Жуков так тепло про нього відгукнувся, і попросив оригінал. І коли переконався в достовірності руки Георгія Костянтиновича, заспокоївся і був задоволений» («Красная звезда», 12 січня 1989 р.).

Аргумент забійний. Припустимо, що Жукова змусили прогнутися перед Брежнєвом, але хто змушував його вести себе так само щодо Косигіна й Патолічева?

Під час війни Олексій Миколайович Косигін був апаратником високого рангу. Але таких були сотні. А от у момент, коли авторська група ліпила нетлінне творіння Жукова, Косигін піднявся високо, він був очільником уряду, другою після Брежнєва людиною в Радянському Союзі. Ніхто не змушував Жукова згадувати про Косигіна. Але Косигін був у мемуари вписаний, мовляв, без вождів такого типу не бачити нам перемоги. Коли Косигіна вписували в «найправдивішу книжку про війну», Жуков чомусь не протестував, і буря на його дачі чомусь не бушувала, грім не гуркотів і блискавки не виблискували. І нікому в голову не приходить зараз заявляти, що Жукова змусили вписати Косигіна.

З 1941 по 1946 рік, тобто протягом усієї війни, Микола Семенович Патолічев був першим секретарем Челябінського обкому ВКП (б). Ось що про нього написано в мемуарах Жукова: «Величезну організаційну роботу провів, зокрема, Челябінський обком ВКП (б) під керівництвом першого секретаря М.С. Патолічева. Людина великої енергії, високих організаційних здібностей, Микола Семенович багато сил і творчої енергії віддав розбудові роботи промислових підприємств області, організації чіткого взаємозв'язку їх між собою. Його невтомність у досягненні завдань, поставлених партією, не раз відзначалась урядом...» (Спогади та роздуми. М., 2003. Т. 1. С. 295).

Сталінсько-ленінсько-нобелівський лауреат Михайло Шолохов стиль Жукова цінував за вищим розрядом: «Письменникам-професіоналам іноді нелегко змагатися з такою літературою». Чую серцем, як тільки прочитав Михайло Олександрович Шолохов про товариша Патолічева, про невтомність у досягненні завдань, так відразу розімлів і в Жукові побратима визнав.

Таких, як Патолічев, у Сталіна були цілі череди в областях, краях, республіках, наркоматах, державних комітетах, в армії, на флоті, в НКВС. Шляхи Жукова й Патолічева на війні ніколи не перетиналися. Аж надто глибоко в тилу сидів товариш Патолічев. Але стратег (вірніше, ті, хто писав його книжку) в захваті: ох, який керівник! Звідки захоплення? Від того, що в момент написання мемуарів товариш Патолічев був міністром зовнішньої торгівлі СРСР.

Вірю, ніхто перед Жуковом не ставив ультиматуму: не впишеш Миколи Семеновича Патолічева у свій мемуар, не опублікуємо твою книжку! А раз ультиматум такий не ставився, отже, Патолічев вписаний не за вказівкою згори, а за ініціативою знизу.

У Міркіної візерунок не в'яжеться: Брежнєва нав'язали, а ось Патолічева, від якого благополуччя Жукова ніяк не залежало, ми в мемуар вписали за власним вірнопідданським почином.

Анно Давидівно Міркіна, якщо ваша холуйська свідомість продиктувала за власною ініціативою кланятись якомусь Патолічеву, то вже Брежнєву ви клали поклони без примусу.

Незрозуміло й інше. Жуков нібито писав книжку не заради грошей і сьогочасної вигоди, не заради прихильних посмішок партійних ідеологів, а правди заради, писав для вічності, в розрахунку на самотнього архіваріуса, який через багато років після смерті великого стратега, можливо, знайде рукопис і дізнається істину. Але навіщо ж у цьому випадку бруднити рукопис холуйськими поклонами Брежнєву, тим більше Косигіну й Патолічеву?

І ще: ніхто не примушував Жукова й авторів його