Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 86
Перейти на сторінку:
що­би нас би­ли; да­лі під­ку­пив вій­та, що­би вста­вив­ся у асе­н­те­рун­ко­вої ко­мі­сії, що­би нас за­асен­те­ру­ва­ли до вій­ська. Але ми все пе­ре­бу­ли і, вис­лу­жив­ши в вій­ську, прий­шли на­зад до се­ла. Жид зат­рем­тів; він знав, що ми не по­да­руємо єму свою крив­ду, і ста­рав­ся ви­пе­ре­ди­ти нас. Зап­ро­сив нас до се­бе бу­цім­то на гос­ти­ну і хо­тів пот­роїти нас так, як ба­тька. Але сим ра­зом йо­му шту­ка не вда­ла­ся. Ми піз­на­ли­ся на тім і на­го­ду­ва­ли си­ло­міць са­мо­го жи­да тою стра­вою, ко­т­ру нам при­ла­див. Че­рез тиж­день йо­го не ста­ло. То­ді ми по­ки­ну­ли своє се­ло і піш­ли сю­да, а по до­ро­зі попри­сяг­ли со­бі до смер­ті своєї мсти­ти­ся на жи­дах. Ми пос­та­но­ви­ли со­бі ро­би­ти з ни­ми так, як во­ни з на­ми: під­мов­ля­ти нап­ро­тив них як­най­більше лю­дей, шко­ди­ти їм, де мож, і то так зруч­но, що­би во­ни й са­мі не зна­ли, від­ки на них па­де ли­хо. Від то­го ча­су ми­ну­ло вже де­сять літ. Як ми до­сі спов­ню­ва­ли свою при­ся­гу, о тім не бу­ду опо­ві­да­ти. Але най­більша на­ша пімс­та те­пер наб­ли­жає­ся, і хто хо­че бу­ти на­шим бра­том, на­шим щи­рим при­яте­лем, хто хо­че мсти­ти­ся ра­зом з на­ми за свої і за гро­мадські крив­ди, той пі­де з на­ми в тій пот­ре­бі!

Послідні сло­ва ска­зав Анд­русь під­не­се­ним, май­же бла­га­ю­чим го­ло­сом. Йо­го опо­ві­дан­ня, су­хе, ури­ва­не, мов зне­хо­чу роз­ка­за­не, а пре­цінь та­ке до­сад­не і від­по­ві­да­юче по­ну­ро­му наст­роєві всіх поб­ра­ти­мів, зро­би­ло на всіх ве­ли­ке вра­жін­ня. Пер­ший Прий­де­во­ля зір­вав­ся і по­дав ру­ку бра­там Ба­са­ра­бам.

- Ось моя ру­ка,- ска­зав він,- я з ва­ми хоч і до мо­ги­ли! Що бу­де, о то я не дбаю, а що ска­же­те, то зроб­лю. Що­би тілько пі­мс­ти­ти­ся, о ні­чо більше я не дбаю!

- А ста­ро­го Дер­ка­ча чей та­кож не від­ки­не­те,- дав­ся чу­ти го­лос з ку­та, і ли­це Анд­ру­се­ве про­яс­ни­ло­ся ус­мі­хом.

- Нікого не від­ки­не­мо, брат­чи­ку, ні­ко­го! - ска­зав він.

За Дер­ка­чем один за дру­гим зго­ло­си­ли­ся всі поб­ра­ти­ми, ок­рім Ма­тія, Ста­сю­ри і Бе­не­дя. Анд­русь ра­ду­вав­ся, жар­ту­вав.

- Ну, ті два ста­рі, з них нам і так хіс­на ве­ли­ко­го не бу­ло би. А ти, Бе­не­дю? Все ще о своїх «чис­тих ру­ках» мрієш?

- О чім я мрію, се мен­ша річ, се тілько ме­не об­хо­дить. Але то од­но ба­чу, що на­ші до­ро­ги ни­ні роз­хо­дяться. Поб­ра­ти­ми, поз­вольте ме­ні ска­за­ти вам ще сло­во, по­ки зов­сім ро­зі­й­де­мо­ся.

- Що там єго слу­ха­ти! - ворк­нув, сплю­ву­ючи, Сень Ба­са­раб.

- Ні, го­во­ри! - ска­зав Анд­русь, кот­рий те­пер чув­ся по-да­в­ньому го­ло­вою і про­від­ни­ком тих лю­дей, від­да­них йо­му з ду­шею і з ті­лом, і в тім по­чут­ті наб­рав знов тої пев­нос­ті і си­ли пос­ту­по­ва­ння, яка йо­го впе­ред виз­на­чу­ва­ла і кот­ра пот­ро­ху опус­ти­ла йо­го бу­ла під час не­дов­го­го Бе­недьово­го про­від­ницт­ва.- Го­во­ри, Бе­не­дю,- ти був доб­рим поб­ра­ти­мом і щи­ро хо­тів для всіх доб­ра, ми пев­ні, що ти й те­пер то­го са­мо­го хо­чеш. А ко­ли до­ро­ги на­ші роз­хо­дяться, то се не для то­го, що ми са­мо­вільно від­ри­ваємся від твоїх рад, але для то­го, що ко­неч­ність пхає нас ту­ди, ку­ди ти чи не мо­жеш, чи не хо­чеш іти з на­ми.

- Дякую то­бі, Анд­ру­сю, за твою доб­ру ві­ру. Але то, що ти ка­жеш о ко­неч­нос­ті, кот­ра бу­цім­то пхає вас на зле ді­ло,- бо що за­ду­ма­не то­бою ді­ло не є доб­ре, се чень ти й сам приз­наєш,- сему я не мо­жу якось уві­ри­ти. Яка тут ко­неч­ність? Що жи­ди ошу­ка­ли й обік­ра­ли нас, що зв’яза­ли нам ру­ки і за­пер­ли нам на те­пер до­ро­гу до ря­тун­ку, то чи з то­го вже вип­ли­ває, щоб ми му­си­ли від­ре­чи­ся від сво­го чис­то­го сум­лін­ня, ста­ти­ся па­лі­ями? Ні, поб­ра­ти­ми мої, і ще раз ка­жу, що ні. Пе­ре­тер­пім то­ту не­щас­ли­ву го­ди­ну. Час за­гоїть усі ра­ни, вти­шить наш гнів, ми звільна най­де­мо в со­бі си­лу за­ча­ти роз­би­те ді­ло, знов на­но­во і знов ко­лись пос­та­ви­мо йо­го на тім ступ­ні, на якім бу­ло не­дав­но. Тілько що то­ді, нав­че­ні раз, бу­де­мо ос­то­рож­ній­ші. А своїм під­па­лом що ви вдієте, ко­му по­мо­же­те?

- Їм пош­ко­ди­мо, і се­го нам до­сить! - скрик­нув Сень.

- Ох, не до­сить, поб­ра­ти­ме Се­ню, не до­сить! Мо­же бу­ти, що то­бі, вам кільком, до­сить, бо ви на то зап­ри­сяг­ли­ся. Але дру­гим? Усім ро­біт­ни­кам? Чи во­ни від то­го бу­дуть си­ті, що жи­ди по­кап­ца­ні­ють? Ні, але бу­дуть му­си­ли знов ро­би­ти по-давньому і вдо­во­ля­ти­ся ще мен­шою пла­тою, бо ба­га­тий все-та­ки хоч з му­су мо­же зап­ла­ти­ти більше, а бід­ний не мо­же. А не дай бо­же, вик­риєсь ва­ша змо­ва, то кілько вас пі­де гни­ти до кри­мі­на­лу, або хто знає, що ще мо­же ста­ти­ся! Ні, поб­ра­ти­ми, про­шу вас ще раз, пос­лу­хай­те мо­го сло­ва, по­киньте свої страш­ні за­мис­ли, пра­цюй­мо да­лі ра­зом так, як за­ча­ли, а пімс­ту ос­тав­мо то­му, кот­рий ва­жить прав­ду-неп­рав­ду і кож­до­му ви­мі­рює по ді­лом єго.

- Те-те-те, ти вже щось спо­півська за­ти­наєш,- від­ка­зав нас­міш­ли­во Сень.- Не час нам жда­ти на той ви­мір, о кот­рім до­сі якось ми ні­чо­го не знаємо. Моя гад­ка: у ко­го міц­ні ку­ла­ки, той сам со­бі вимі­рить прав­ду. І нам так тре­ба ро­би­ти. Хто сам со­бі по­ма­гає, то­му й бог по­мо­же!

- Так, поб­ра­ти­ме Бе­не­дю,- ска­зав ла­гід­ні­ше Анд­русь,- го­ді нам уже вер­та­ти­ся. Роз­мах­ну­ли со­ки­рою, то тре­ба вже вру­ба­ти, хоч би ма­ла нам со­ки­ра і в зу­би пирс­ну­ти. Ко­ли ти не хо­чеш з на­ми кум­па­нію дер­жа­ти, то ми те­бе не си­луємо. Ро­зу­мієся, що на­діємся по то­бі, що не ви­даш нас.

- Га, ко­ли інак­ше не мож­на, ко­ли так му­сить бу­ти,- ска­зав Бе­недьо,- то не­хай і так, ос­та­нусь з ва­ми до кін­ця. Па­ли­ти з ва­ми не пі­ду, то­го від ме­не не жа­дай­те, але ос­та­нусь туй на міс­ці. Мо­же, вам змо­жу в чім ін­шім по­ра­ди­ти або по­мог­чи,- то гріх би був, ко­ли б я в та­ку га­ря­чу по­ру вті­кав з-по­між вас для влас­но­го без­пе­ченст­ва.

- І я так са­мо! І я так са­мо! - ска­за­ли Ста­сю­ра і Ма­тій.- Всі ми сто­яли до­сі друж­но, в щас­ли­вій­шім ча­сі, то тре­ба нам дер­жа­ти­ся ра­зом і в тих тяж­ких хви­лях, які для нас нас­та­нуть.

- Так, поб­ра­ти­ми! Спа­си­бі вам за те,- ска­зав Анд­русь, сти­с­ка­ючи од­но­го по дру­гім за ру­ку,- те­пер я спо­кій­ний і сильний, те­пер мо­жуть трем­ті­ти на­ші во­ро­ги, бо хви­ля пі­мс­ти над­хо­дить. Яке сім’я до­ля дає нам у ру­ки, та­ке й сій­мо. А що з нього зій­де і хто збе­ре єго пло­ди, се річ не на­ша,- ми, мо­же,

1 ... 80 81 82 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."