Читати книгу - "В моїх думках, Ясміна Лав"

— Тепер ти моя, Принцесо, — шепоче Давид, і його губи наближаються.

Але нас перериває гуркіт у кабінеті тата. Майже відскакую вбік, як з кабінету вилітає Христина. З її очей течуть сльози, а очі батька просто метають блискавки.

Схоже, вона розказала йому правду.

— Тепер ти задоволена?! — зупиняється за крок від мене дівчина. — Ти ж так хотіла позбутися мене! Радій! У тебе вийшло! — вона випльовує в мій бік і біжить нагору сходами.

— Я не цього хотіла… — вимовляю пошепки.

— Сашо! — кричить з кабінету тато, і я швидко йду до нього.

Чоловік сидить у кріслі. У руках тримає склянку з коричневим алкоголем, а його обличчя скривлене від болю і злості.

— Тату… — мені навіть страшно.

Я ніколи не бачила чоловіка таким злим.

— Давно ти знаєш про них з Кремньовим? — гарчить тато.

— Недавно.

— Чому ти мені не розповіла?! — він різко встає і йде до бару. Одним ковтком виливає в себе вміст склянки та наливає знову.

— Ти б мені не повірив.

— Дурниці! — скрикує батько і тіло починає трусити.

— Я не…

Тато з гуркотом опускає на стіл склянку, від чого її вміст розливається дерев'яною поверхнею, а мої коліна тремтять, не в силах тримати мене на ногах.

— Я вчив тебе завжди говорити правду! Ти була людиною, якій я найбільше довіряв! Але ти мене підвела...

Слова батька наче удар під дих. Мені боляче не від того, що він кричить, а від його висловлювання. Щокою стікає сльоза, а в горлі стоїть клубок, який я не можу проковтнути.

— Напевно, ти вже знаєш, Кремньов прийшов до тебе.

— Знаю, — вимовляю занадто тихо, що змушує батька подивитися на мене. Бачу, як він кривиться, помітивши сльози.

— Якщо ти не в змозі зробити так, щоб я тобою пишався, то хоча б вигідно вийди заміж. Давид — це твій шанс. Іди, не змушуй його чекати.

Розвертаюся і виходжу з кабінету.

Зачиняю за собою двері, роблю крок вперед і валюсь з ніг.

Не відчуваю під собою підлоги, хоч і сиджу на землі.

Міцні чоловічі руки швидко підіймають мене в повітря.

Давид обережно несе мене і вкладає на диван.

— Що таке? Що сталося?

Та відповісти я не можу. Сльози душать, і тримати їх у собі немає змоги. Відпускаю ситуацію і просто плачу. Чоловік обіймає мене, дозволяючи бути слабкою, дозволяє вткнутися йому в шию і випустити те, що назбиралося всередині.

І я випускаю. Впиваюся пальцями у білосніжну сорочку, яка пахне дорогим парфумом, і ридаю.

Через кілька хвилин сліз не залишається, а чоловік все ще тримає мене міцно у своїх руках.

І я просто схлипую, ховаючись від всього світу.

— Хочеш, я з ним поговорю? — тихо питає Давид.

— Хочу піти звідси...

Вперше цей дім мене наче душить. Я не почуваюся вдома. Хочеться втекти, зникнути. Піти куди завгодно, тільки б не залишатися тут.

— Поїхали, — Давид обережно допомагає мені підвестися і веде до дверей.

— Сашенько, — чую позаду тихий голос Марії.

— Я зателефоную завтра, — киваю жінці та виходжу за двері.

— Почекай мене в автомобілі, — промовляє Давид, допомагаючи мені спуститися сходами, а сам повертається в будинок.

Повільно підходжу до автомобіля і вже хочу відчинити двері, як з будинку виходить Христина. Дівчина тягне велику валізу. На шпильках це виходить не легко, але вона докладає всіх зусиль.

Вона швидко проходить повз мене, у бік воріт, але за декілька метрів зупиняється. Повертає голову і дивиться мені в очі. Бачу, як їй боляче. Вона ображена і сердита. Мені шкода, що так вийшло... Справді, шкода.

— Сподіваюся, він викине тебе так само, як викинув мене. І татко не допоможе, — зі сльозами на очах вимовляє дівчина і виходить за ворота.

Дивлюся їй в слід і не відразу помічаю Давида, який повернувся. Приходжу до тями тільки тоді, коли чоловік обіймає мене за талію і відчиняє для мене дверцята.

— Сідай, люба. Поїдемо додому.

“Поїдемо додому…”

Від нього це звучить так приємно. Так тепло і ніжно. Хоча мені байдуже, куди зараз їхати, але я рада, що їду саме до нього.

— Все буде добре, вір мені, — чоловік кладе долоню на мою руку, і це наче додає сил.

Він допомагає мені повірити, що все налагодиться.

Дивлячись на дорогу, я думаю про Христину. Про те, як їй було боляче.

Здається, вона справді кохає батька. Я відчуваю свою провину через те, що сталося сьогодні. Так, я хотіла, щоб ця дівчина зникла з нашого життя. Але чи буде краще від цього татові?

Зараз я вже не впевнена...