Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

був певен, що саме відбувається, він розумів, що говорять про ставки й що це незаконно. Так само як незаконно стріляти зі зброї на мосту, навіть якщо ніхто не загинув. Вуха в нього палали; вони завжди червоніли, коли він хвилювався — сподівався, що ніхто цього не помічає. Гелі невимушено поклав на місце комікс, який був роздивлявся, й узяв зі стійки новий — «Таємниці зловісного дому». У кріслі свідка в суді сидів скелет і вимахував глядачам безплотною рукою, а примарний адвокат горлав: «А тепер мій свідок — ПОСТРАЖДАЛИЙ — укаже на…

ЧОЛОВІКА, ЯКИЙ ЙОГО ВБИВ!!!».

— Давай, туди її! — зненацька викрикнув Одем, коли восьма куля жухнула по байці, відскочила від бортика й бухнулася в кутову лузу навпроти.

У подальшому стовпотворінні Одем вийняв із задньої кишені пляшечку віскі й зробив із неї довгий спраглий ковток.

— Ну, показуй ту сотку, Ретліфф.

— Я всьо маю. І можу ше раз зіграти, — відрубав Фариш, коли кулі викотилися з-під столу, і взявся знову складати їх у трикутник. — Розбиває переможець.

Одем знизав плечима й примружився, дивлячись уздовж кия, — ніс зморщився, верхня губа оголила кролячі передні зуби — а тоді так вгатив по трикутнику, що після цього биток так і лишився крутитися на місці, де врізався в першу кулю, однак восьма куля вилетіла в кутову лузу.

Чоловіки з креветкового судна заулюлюкали й стали плескати в долоні. Вони мали вигляд людей, які начебто добре влаштувалися. Сом бадьорим перевальцем — коліна ходором, підборіддя задерте догори — приєднався до них, щоб обговорити фінансові питання.

— Ти так швидко ще ніколи гроші не втрачав! — гукнув з іншого боку Денні.

Гелі помітив, що Лашарон Одем стоїть просто позаду нього — не тому, що вона якось озвалася, а тому, що в малюка в неї на колі­ні була сильна застуда і той дихав з мокрим відразливим свистом.

— Відчепися від мене, — бурмотнув Гелі, трохи збочивши.

Дівчинка полохливо підійшла ближче, перекриваючи кут огляду.

— А пожич мені двайцять п’ять центів.

Підлеслива безнадія в її голосі вселила йому ще більшу огиду, ніж сопливе дихання дитини. Гелі демонстративно обернувся до дітей спиною. Фариш знову тягнувся під стіл, від чого чоловіки з креветкового судна колективно позакочували очі.

Одем узявся обома долонями за щелепу й хруснув шиєю спочатку ліворуч, тоді праворуч: хрущ.

— Тобі ще мало?

— Так, ну що ж, починаємо, — став приспівувати джукбоксу Сом, клацаючи пальцями. — Мала, що я кажу.

— Шо це за дрисня в музичному апараті? — прошипів Фариш, з лютим грюкотом закидаючи кулі.

Сом став дражнити його, вихиляючи сухорлявими стегнами.

— Фариш, попустися.

— Вали, — прогнав Гелі Лашарон, яка знову підкралася, мало не впритул до нього. — Не дихайте на мене своїми шмарклями.

Від її близькості його взяла така огида, що ті слова він мовив гучніше, ніж мав би; а тоді завмер, коли розфокусований погляд Одема непевно хитнувся в його напрямку. Фариш також підняв голову; проштрикнувши Гелі поглядом здорового ока, ніби метальним ножем.

Одем гучно й п’яно вдихнув, а тоді відклав кий.

— Бачте ту малу, шо там-о стоє? — мелодраматично звернувся він до Фариша й решти. — Я би того не мав казати, але та мала дівка робе роботу, як росла баба.

Сом із Денні Ретліффом швидко і з тривогою перезирнулися.

— Я вас питаю. Де би ви найшли яку добру малу дівку, яка би і за хатою дивилася, і за такою малишньою, і їсти варила, і всьо таскала, і приносила, і ше й би собі нічо не брала, аби в старого татуня всьо було?

«Від неї я би взагалі ніякої їжі не хотів», — подумав Гелі.

— Дітвора нині думає, шо мусе всьо мати, — сухо зронив Фариш. — То би всяко ліпше було, якби всі жили, як твоя, і нічо не просили.

— Ми як з братами й сестрами росли, в нас нічо не було, навіть холодильника, — тремтячим голосом мовив Одем. Він уже починав добряче заводитися. — Все літо мус у полі бавовну ­сапати…

— Та я й сам за життя бавовни насапався.

— …а мама моя, я вам кажу, вона на тих полях гарувала, як якась негритоска. Я… Я до школи не мав як ходити! Мамі з татом тра було вдома помагати! Нє, в нас ніколи нічо не було, але якби я мав гроші, я би тим малим нічо на світі не жалів. Вони знають, шо старий татуньо ліпше їм віддасть, ніж собі забере. Ге? Ви ж то знаєте?

Розфокусований погляд поплив від Лашарон із малюком до самого Гелі.

— Я вас питаю, Ви Ж То Знаєте? — повторив він, уже твердішим і не таким приємним тоном.

Він вчепився очима просто в Гелі. Той отетерів: «Бляха, — подумав він, — старий дурбан уже так налигався, аж не знає, що я йому не син?». Гелі, розтуливши рота, вирячився на нього.

— Та, татуню, — ледь чутно прошепотіла Лашарон.

Погляд запалених очей в Одема пом’якшав і нерівно подибав до доньки; від жалісливого дрожу його мокрих губ Гелі стало гидкіше, ніж від будь-чого іншого за сьогодні.

— Чуйте? Чуйте, шо мала каже? Ану йди сюда, обніми старого татуня за шию, — мовив він, змахуючи кісточкою пальця сльозу.

Лашарон підняла дитину на