Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

Ліхтарик я справді бачила. Він був у тому будинку, звідкіля ми щойно прийшли. Ліхтарик стояв лампочкою донизу на підвіконні в кухні. Я вийшла вперед і сказала про це. Умовила розгніваних людей не стріляти, подумати! Повернутись. Подивитись уважно. Сказала, що я не брала. Вони зрозуміли — я не брешу. Плюнули й пішли. Якби не я, можливо, залишилися б самі трупи! А втім, наші сусіди-злодюжки це заслужили. Хто ж підставив нас так підло? Дід чи Ліна? Найімовірніше, вкрала саме вона.

Царівна

25.01.

Уранці розповіли, що двох дівчат російські військові забрали з дому від матері. За віком вони школярки.

Їхня мати шукала, у кого можна купити ящик горілки, щоб повернути дітей, інакше їх їй не віддадуть. Аза й Оля принесли чужі красиві рушники, пояснили:

— Це замість серветок.

І відразу забрали у свою кімнату.

Удень я побачила: в нашому дворі свіжа могила. Дорослі пояснили:

— Це сусід. Убило в будинку поряд.

Це ж треба! А я не помітила.

Уночі сильно стріляють, але ніхто не йде в підвал під будинком. Спимо кожне на своєму місці. Хворий онук бабусі Ніни приносить звідкілясь книжки. Найкращі з них Ліна забирає собі. Коли обстріл, він страшенно лякається і завжди повторює:

— Господи! Невже я маму більше не побачу?! Її вбили? Сховаймося в каналізаційний люк!

Його бабуся жартує:

— Побачиш маму, якщо слухатись будеш!

Насправді тьотя Варя й Башир стали біженцями. І ніхто не знає, чи живі вони. Адже місця в автобусі коштували дуже дорого. При цьому ще й обстрілювали. Так убило всю родину біженців з будинку № 88. 46 людей згоріло, коли в автобус влучив снаряд. Врятувалась одна дитина.

Мамі погано з серцем. Я давала їй краплі. Вона попрохала закопати її в городі, якщо вона помре. І щоб це зробила саме я, а не хтось іще з найближчого оточення. Вона пояснила, що навіть після смерті їй буде огидно прийняти від них допомогу. А я відповіла, що не зможу її закопати, тому що земля мерзла.

— Тоді треба спалити, — запропонувала вона.

Я спробувала уявити, немов побачивши це зверху, мерзлу землю, чорну пляму, що повільно розпливається навколо багаття, і її тіло, яке тане у вогні. Але, бачачи, як їй погано, пообіцяла:

— Зроблю, як ти просиш.

І, поки вона не бачить, витерла сльози.

P. S. Наші молоді сусідки стали зникати ночами кудись. Жінки, а не бояться! Оля як піде — її чоловік Вовка все більше п’є.

Царівна Поліна-Будур

26.01.

Знахабніли сусіди з другої кімнати! Сплять покотом і там же палять і п’ють. Це в такий час! У війну, коли життя на волосинці! Дим іде до нас. Ми задихаємось: діти й старі. Зараз вийшло ще крутіше: наші кімнатні двері закрили, загородили стільцями.

Сидимо всі шестеро, як покарані, під замком. До туалету не можемо вийти! А в кухні наші «дівчата» бенкетують із російськими військовими! Мирно розмовляють і жують. Наварили чогось смачного. Запах! Здуріти! Хоча продукти, напевно, дали на всіх. Ми — голодні. А вони — п’ють! У дірочку від замка нам добре видно балони з червоним вином.

Російські військові почули шурхіт, питають:

— Що, тут ще люди є?

Тоді Вовчина дружина і тьотя Аза стали роздратовано повторювати:

— Які там люди?! Це в нас кімната для калік. Ми їх годуємо!

Мама, як почула, розплакалася. Сказала:

— Ми відокремимось. У харчах і в дровах. А піч я сама собі з решіткою у дворі зроблю. Битої цегли багато.

Я зраділа й зашепотіла:

— Давай підемо від них зовсім!

Але йти з будинку мама не наважилася. Жінка й дівчинка — явна мішень. Тим більше що в неї постійно болить серце. Бабусі нас підтримали і хором сказали:

— Так! Ми згодні! Ми теж відокремимось і підемо.

Але минуло кілька хвилин, і вони злякалися власного свавілля. Заспівали зовсім інше:

— Треба терпіти! Гордість ні до чого. Ви не вмієте жити в колективі.

Явна зрада й боягузтво. Зрештою вийшло, що відокремились тільки я і мама. Наші сусідки з паралельної кімнати продовжують зникати ночами. Хтось світить їм ліхтариком у вікно і свистить. І в наших дам теж з’явився ліхтар!!!

Мамі краще. Ми з нею знайшли в чужому будинку сухі шкарпетки й перевзулись. Рукавиць знову не знайшли.

В одному будинку, на дивані, побачили вбитого чоловіка. Трохи крові на голові й склянка чаю в руці, що лежить на бильці. Він був немов живий. Тільки в повітрі висів запах металу. Чому від убитих пахне металом і попелом? І дитячі речі, що лежать біля нього, і ліжечко маляти. У цьому будинку мама не дозволила брати навіть їжу. Вона забобонна. Каже, що в мертвих нічого брати не можна.

Потім ми шукали борошно й цукор. В іншому будинку я зазирнула в кімнату. О! Що там було! На столі стояла відкрита валіза! У прозорому пакеті поряд лежала нова шкіряна куртка! Я попрохала маму взяти куртку. Моя зовсім зносилася. Дірява. Але мама не дозволила. Лаялась. От зануда! Наче не бачить: навколо всі і все забирають. Ходять групами. Дорослі й діти, військові і мирні жителі, сусіди та випадкові попутники.

Увечері ми з мамою вийшли, поки немає обстрілу. Бачимо — нема того будинку з курткою. Самі головешки й фундамент. Я сказала:

— Ніколи не зможу поносити таку куртку.

Мама обійняла мене:

— Щоб у нашій квартирі хоч щось залишилося, ми з тобою, крім їжі й ліків, повинні нічого не брати! Є час добрий, а є — недобрий, особливо у війну.

Пізніше вночі я мало не загинула. Вийшла близько 23 години у двір. Темно. Зорі. Мороз. Я сховала шматок перепічки, щоб погодувати бездомного собаку. Через собаку, власне кажучи, й вийшла. Покликала його і стала годувати. Раптом пролунав постріл. За ним другий! Поряд зі мною по стіні чиркнула куля. Хтось зареготав п’яним голосом.

Стріляли в мене. Явно використовуючи нічний приціл. Мабуть, крізь нього ми здаємося снайперам привидами, яких цікаво вбивати. Я смикнулась, сховалась за ріг. Присіла навпочіпки. Простояла, як каченя, хвилин п’ять. Так само, навпочіпках, не підводячись, піднялася сходами додому! Від болю в ногах я до крові покусала губи.

Удома, при світлі гасової лампи,