Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Києва, запевняючи, що адміністрація президента Обами захистить Україну від російської агресії. «Ми не визнаємо — і я хочу ще раз на цьому наголосити — жодної сфери впливу», — нагадав Байден. Після чого сказав те, що звучало, як образа: «[Росіяни мають] від’ємний природний приріст населення. Економіку, що занепадає. Банківський сектор і структуру, яка навряд чи переживе наступні п’ятнадцять років. Вони у ситуації, коли світ перед ними змінюється, а вони чіпляються за віджилі речі минулого». У приватних розмовах американські офіційні особи висловлювалися про занепад Росії ще жорсткіше, вказуючи на зростання рівня смертності серед молоді країни, безпросвітний алкоголізм, відхід військової міці на другий план і розгульну корупцію. Ех, простіше кажучи, бути колишньою наддержавою непросто.

Путін сприйняв образу як особисту — на свою адресу й на адресу Росії, що в його розумінні було майже одне й те саме. І в 2014 році, хоч і сидів у президентському кріслі міцно, поводився дуже й дуже обачно. На думку Путіна, політична опозиція в Росії і найближчому зарубіжжі поширилася через агресивну, антагоністичну зовнішньополітичну гру США — гру, яка зрештою взяла його на приціл. «Казали, що він знову й знову передивлявся відео [жахливого лінчування лівійського лідера Муаммара Каддафі]», — писала пізніше Юлія Йоффе для «Атлантик». Як пояснив Йоффе головний радник Обами з міжнародної політики, прозахідний протест в Україні, здається, підніс путінську параною на новий рівень. «Україна була настільки невід’ємною від Росії, що він сприйняв це як напад на нього, — сказав Бен Роджерс. — Путін завжди був антагоністом, і агресивним. Але після Майдану образився. Певною мірою, став до бою голіруч».

Після принизливої втечі Януковича укази Кремля були негайними й одразу виконувалися. Деякі виявилися красномовно символічними. Боріса Нємцова й недавно звільнених панянок із «Пуссі Райот» арештували й знову засадили за ґрати. Найважливіший крок був у тому, щоб засвідчити російську відроджену міць наддержави. Ми закінчили ображатися. Путін направив російські збройні сили (без розпізнавальних знаків) у Крим, півострів на півдні України, щоб повернути його в лоно Матінки-Росії, а його речник увесь той час заперечував присутність регулярних військових на півострові. Кремлівські урядовці пояснили, що це все — важлива кампанія кримських сепаратистів, яких підштовхнули жахливі події на Майдані. Яку б допомогу не надавала Москва, це все було лише в ім’я уникнення гуманітарної катастрофи і вбивства українськими неонацистами невинних російськомовних громадян у Криму. Перелякані західні лідери застерегли новосформований український уряд, щоб вони не чинили опору в Криму, оскільки боялися, що Росія, скориставшись ним як виправданням, може захопити всю країну.

Менше ніж за три тижні Путін відтяв Крим від України і приєднав його до Росії. Кремль заявив, що «вихід Криму зі складу України» був результатом «складного міжнародного процесу». Уперше з часів Другої світової війни одна країна силою перекроїла кордони іншої, захопивши частину її території й населення. Путін безцеремонно порушив обітницю Росії поважати суверенітет України і, схоже, на півострові не зупинився. Він уже скеровував свої сили в інші області на сході України, які також виявилися перспективними родовищами нафти й газу.

Цей крок поставив західних лідерів у глухий кут: їх це однозначно вразило, але як правильно вчинити, вони не знали. Будь-який хибний рух цілком міг призвести до національної, або навіть світової катастрофи. Європа дуже залежала від природного газу «Газпрому». «Немає прийнятної альтернативи російському природному газу, яка б задовольнила енергетичні потреби Європи, — заявляв у той час міністр економіки Німеччини Зігмар Габріель. — Чимало хто поводиться так, ніби [існує] безліч інших джерел, з яких Європа може отримувати газ, але це не так».

Тим часом президент Барак Обама остерігався нанесення потужного удару у відповідь і можливих закликів до ескалації бойових дій. Він вважав, що найбільші помилки в повоєнній зовнішній політиці завжди були наслідком того, що стримувалися менше, ніж було варто б. Він не хотів увійти в історію як американський президент, який дозволив суперечкам навколо Криму перерости у воєнний конфлікт. При цьому західні лідери побоювалися, що коли дозволять Путіну здійснювати міжнародні крадіжки без будь-яких наслідків, це його заохотить. Тож обрали золоту середину — новий і цілеспрямований набір економічних санкцій проти Росії. Або, якщо говорити конкретніше, проти Путіна. Сполучені Штати і Європейський Союз склали перелік російських олігархів і кремлівських чиновників, заморозили їхні активи на Заході й оголосили про заборону ведення ними бізнесу в Америці та Європі. Особи з цього переліку мали спільну рису: усі вони були найбільш довіреними радниками Путіна. Серед них опинилися Аркадій і Боріс Ротенберги, президент Російської залізниці Владімір Якушін. І Іґор Сєчін.

Саме тоді від американської торгової зграї відбився вожак. Рекс Тіллерсон поставив на карту дуже багато. На кшталт потенційних угод завбільшки у мільярди доларів з улюбленою путінською нафтовою компанією. «ЕкксонМобіл» і «Роснєфть» («Роснєфть» Іґоря Сєчіна) від буріння першої свердловини в російській Арктиці віддаляло усього кілька місяців. Тамтешній видобуток потенційно мав наповнити скарбницю «ЕкксонМобіл» і її резерви на десятиліття вперед. І це ще без урахування частки «ЕкксонМобіл» у нафті й газі, прихованих у нерозробленому сланці Західного Сибіру. Рекс продовжував розробляти подробиці партнерства, яке й досі розширювалося, щоб фіналізувати його з Іґорем Сєчіним, не зважаючи на те, що останній опинився в новому статусі міжнародного ізгоя.

Генеральний директор Тіллерсон справді дивився на проблему лише з однієї дзвіниці. Акціонери «ЕкксонМобіл» не переймалися Гельсінськими угодами 1975 року, Будапештським меморандумом 1994-го чи будь-якими іншими геостратегічними тонкощами, не кажучи вже про урядових снайперів на дахах будинків, які цілять у людей, що прикриваються каструлями й сковорідками. Вони переймалися рентабельністю інвестицій. Такому зашореному погляду на речі міг сприяти певний брак самосвідомості всередині корпорації, але, з іншого боку, це насправді спрощувало складне рівняння. «ЕкксонМобіл» провадила власну зовнішню політику, що задовольняла конкретно її інтереси. І ця корпоративна зовнішня політика лише подеколи збігалася із зовнішньою політикою Сполучених Штатів. «Я — не американська компанія, — сказав якось попередник Тіллерсона Лі Раймонд, — і я не ухвалюю рішення, виходячи з користі для США». «ЕкксонМобіл» ніколи не соромилася звертатися в Державний департамент США у разі виникнення проблем з будь-яким іноземним урядом (які влітали корпорації в копієчку!), але керівництво «ЕкксонМобіл» не відчувало себе зобов’язаним відповідати на послугу послугою.

Насправді раду «ЕкксонМобіл», схоже, не мучили докори сумління, коли йшлося про просування корпоративних інтересів й інтересів акціонерів ціною навіть найважливіших американських приписів щодо зовнішньої політики. Наприклад, у 2013 і 2014 роках Тіллерсон укладав багатомільярдну доларову угоду з іракськими курдами, щоб розробляти їхні нафтові