Читати книгу - "Дві сторони, Єва Басіста"

Очі Дмитра Жовтенького дивилися на склянку, яка була порожньою, але через хвилину наповнив її коричневою рідиною. Він хотів розслабитися перед веселощами. Хоча хлопець інколи ловив себе на думці, що забагато п'є алкоголю. Розумів, що рано чи пізно до нього прийде цироз печінки. Однак втішав себе наступним:

- У мене стільки грошей, що я можу собі всі органи замінити. Тому нема чого бідкатися.

Тому він випив вміст до дна та знову наповнив свою улюблену тару для алкоголю. Однак його вустам не випала нагода скуштувати ще одну порцію допінгу, бо прийшла Лілія.

Ця дівчина зайшла до його кабінету, зняла зі себе пальто, кинула його на підлогу та підійшла до Дмитра, який сидів у своєму улюбленому синьому костюмі з білими смужками. Жовтенький посміхнувся. Лілія йому подобалася. Вона викликала у ньому нові емоції, яких йому не вистачало. Хлопець за своє життя спробував багато чого. Тому він шукав щось нове, щось таке, що змусить його відчувати одурманення. Зараз такою для нього була ця руда дівчина. Вона крім цього також викликала ностальгію. Руда змушувала згадувати студентські роки, де у нього все тільки починалося. Хоча Дмитро знав, що його чекає багате життя, а причина тому батько, який у свій час спромігся наколотити чималий капітал.

- Де Роман? - запитала Лілія.

- Сидить у підвалі з Олександром. Гадаю, що у них є спільні теми для розмов.

- Що мені варто зробити, аби ти відпустив мого чоловіка?

- А чому ти не питаєш за Олександра? Він також задля тебе зробив дуже багато... Убив людину... Підпалив магазин твоєї свекрухи...

- А ти мені хіба дозволиш звільнити двох? Думаєш я тебе не знаю? Дмитро, ти ще та сволота…

- Ну це залежить від мого настрою. Якщо він файний, то все можливо...

- Ти завжди маєш їдкий настрій.

- Ти також не квітка, але щось у тобі змінилося. Стала якась сумна, очі згасли, як місто без електрики, а пухкі губи стиснулися у пряму лінію, що відштовхує. Що сталося? Невже я тебе так образив?

Лілія не могла дивитися на його обличчя та усмішку. Тому вона взяла з його рук келих та випила те спиртне. Вона надіялася, що воно допоможе їй не помічати дрібниць. Хоча вийшло абсолютно навпаки. Розум дівчини став ще ясніший, а на додачу жахливо пекло у горлі.

- Я тобі не дозволяв брати, але мені не шкода, - піднявся він на ноги. - Такого пійла у мене досхочу.

Тепер Дмитро зиркав на неї зверху до низу. Жовтенький відчував владу над дівчиною, але поки не знав, що йому з цим робити. Було багато варіантів, але хлопець не знав на чому саме зупинитися.

- Що мені треба зробити, щоб ти звільнив Романа? - запитала вона.

- Щось незвичне...

- Ти можеш серйозно відповісти, а не загадками?

- Можу, але не хочу, - поклав він їй руку на талію.

Кароока від такого здригнулася. Їй стало навіть якось неприємно. Це відчув Дмитро, який притиснув її сильніше до себе та прошепотів їй на вухо:

- Розважимося?

- Роби, що хочеш.

- Гадаю на очах у твого чоловіка це буде приємніше, - проказав тихо він та вже хотів кликати охоронця, щоб до кабінету притягнули Романа, але цієї миті роздався стук у двері.

- Що? - гримнув Дмитро.

- До вас прийшло дві жінки - хочуть дуже сильно бачити, - сказав один із його робітників.

- А хто саме?

- Віра Тарнова та ще якась літня блондинка.

- Чого вони бажають?

- Кажуть, що дуже термінова справа.

Жовтенький скривився, відпихнув від себе Лілію та сказав:

- Клич  їх до мене.

Руда стояла, мов укопана. Однак раділа, що прийшли ті незнайомки, бо вони відтягнули те, що хотів зробити Дмитро. Це викликало в дівчини страх та огиду. Одне діло спати з цим божевільним на одинці, а інше на очах в Романа, який всі роки гадав, що вона ідеальна дружина.

- Не переймайся, ми продовжимо після їхнього візиту. Роман повинен все побачити.

Відповідь хлопець не почув. Через десять секунд відчинилися двері та перед ними повстали Віра та Лариса Петрівна. Останню Лілія абсолютно не очікувала побачити. Тому їхні погляди перетнулися. Це було зіткнення вогню та льоду.

- Кого це ти мені привела? - запитав Жовтенький. - Навіщо ви взагалі сюди прийшли?

Віра не встигла відповісти, бо її випередила Трубан, яка сказала:

- Я шукаю свого сина Романа.

- Він ваш син? - здивовано запитав Жовтенький.

- Так, а що? Ви знаєте, де він?

- Гадаю, що вам може відповісти на це Лілія.

Дівчина мовчала. Вона схилила голову та впала на диван. Ситуація, що склалася була жахливою.

- Не хоче казати, - продовжив Жовтенький. - Він через її пручання сидить у підвалі.

- Навіщо ти його кинув туди? - одразу забідкалася Віра. - Відпусти його!