Читати книгу - "Світло в серпні"

Сусід сказав, що вона розлучилася з ними біля цирку, бо намірилася заночувати в подруги, що живе за шість миль звідти, і здивувався: як же Гайнз цього не знав, адже Міллі, сідаючи на воза, мала при собі дорожню сумку. Батько не бачив цієї сумки. А вона, — Байрон показує на кам’янолику жінку, яка чи то слухає, чи не слухає його мову, — вона каже, що чоловіка вів диявол. Запевняє, що сама вона, як і чоловік, не знала, де дочка, та він повернувся до своєї оселі, взяв пістолета, ударом кулака звалив жінку на ліжко, коли спробувала була його спинити, осідлав коня й поскакав. Вона каже, що Гайнз угадав у темряві, як їх догнати, вибрав найкоротший шлях із п’яти-шести можливих. Причому аж ніяк не міг знати, куди вони поїхали. І все-таки знав. Знайшов їх, неначе наперед відав, де шукати, неначе призначив зустріч із тим парубійком, якого Міллі подала за мексиканця. Немовби знав наперед. Стояла безпросвітна пітьма, і навіть коли він наздогнав повоза, то все одно не міг би визначити, що потрібен йому саме цей. Але поскакав просто за ним — за першим повозом, якого побачив тої ночі. Під’їхав з правого боку, нагнувся і в непроглядній темряві, не сказавши ні слова й не спинивши коня, вхопив чоловіка, який міг бути і чужинцем, і сусідом, і ким хоч, — адже ж ніколи його не бачив і не чув. Ухопив його одною рукою, а другою приставив пістолет і застрілив парубка, а дочку привіз додому, посадивши її ззаду на коні. Повоза й убитого залишив на дорозі. Тоді теж ішов дощ.

Байрон замовкає. І зразу ж озивається жінка, неначе ждала в нетерплячому заціпенінні, коли він закінчить говорити. Тон її мови такий самий неживий, рівний. Два голоси в монотонній строфі й антистрофі, два безтілесні голоси сонно оповідають про щось, що в краю без відстаней учинили люди без крови.

— Я лежала на ліжку й чула, як він вийшов, а тоді вивів коня зі стайні й поскакав повз дім. Лежала, не роздягнувшись, і дивилася на лампу. Гас уже догоряв, то я встала, занесла її на кухню, заправила, почистила ґніт, а тоді роздяглася та й лягла, не загасивши лампи. Дощ не вщухав, було холодно. За якийсь час, почувши, що на подвір’я вернувся кінь і спинився біля ґанку, я встала, накинула шаль, а вони тим часом увійшли в дім. Спершу Юф’юсові кроки, тоді доньчині. Пройшли вони в сінях до дверей, Міллі на порозі стоїть. Обличчя й волосся мокрі від дощу, нова сукня заболочена, очі заплющені, а Юф’юс ударив її. Упала на підлогу, лежить, на лиці не змінилась анітрохи. Яка стояла, така й лежить. Чоловік стоїть у дверях, теж мокрий та брудний, і каже: «Ти мені торочила, що я дияволові служу. Ото ж я привіз тобі диявольський урожай. Спитай-но, що вона в собі носить. Спитай її». Я дуже втомилася, змерзла. Питаю його: «Що сталося?» А він відказує: «Піди туди, подивися на грязюку, то й побачиш. Той парубійко, мабуть, обманув її, що він мексиканець. Але мене він не обманув. Та й її не обманював. Не потребував цього. Колись ти сказала, що до мене прийде диявол по своє. Ось і прийшов. Жінка народила мені повію. Але він мені принаймні допоміг, коли наспів час розрахуватися. Показав правильну дорогу й пістолета підтримував».

Іноді я собі думала, що сатана подолав Бога. Бо й насправді вийшло, що в Міллі буде дитина, і Юф’юс став шукати лікаря, щоб залагодити це діло. Я гадала, що знайде, й подеколи мені здавалося, що хай би вже так було, якщо чоловік і жінка мають жити на світі. Бувало, я сподівалася, що чоловік таки знайде. Я дуже намучилася, поки тривав суд. Хазяїн цирку прийшов і сказав, що цей хлопець справді був не мексиканець, а мулат. Так і Юф’юс весь час торочив, ніби сам чорт йому підказав, що це нігер. Отож мій чоловік знову й знову брав пістолет і казав, що роздобуде лікаря — живого чи мертвого. Ішов із дому, пропадав цілими тижнями, і люди знали про це, а я знай вмовляла його перебратися на нове місце, бо ж тільки циркач сказав, що той хлопчина нігер. Може, й сам напевно не знав, та й поїхав геть, навряд чи ми з ним зустрінемося. Однак Юф’юс не хотів переїздити на нове місце. У Міллі вже час підходить, а він зі своїм пістолетом шукає лікаря, який допоміг би. Згодом я дізналася, що чоловік знову в тюрмі. Ходив по церквах, де старався знайти акушера, і на одних молитовних зборах встав, вийшов до амвона й сам почав проповідувати, кричати проти нігерів, щоб білі люди піднялися на них і всіх їх убили. Люди в церкві втихомирювали Юф’юса, змушували зійти з-за катедри, а він погрожував їм пістолетом, і то в церкві, аж поки прийшла поліція й заарештувала його. Якийсь час він поводився, як божевільний. Дізналися були, що він побив лікаря в іншому місті й утік, тоді його так і не спіймали. Отож, коли він вийшов на волю й повернувся додому, Міллі вже була на часі. Я тоді гадала, що він схаменувся, побачив нарешті Божу волю, адже вдома був спокійний і, навіть надибавши дитячі речі, що ми з донькою підготували й сховали від нього, все одно нічого не сказав. Спитав тільки, чи скоро це станеться. Щодня питав, а ми вважали, що він отямився, що, походивши по церквах та посидівши у в’язниці, визнав нарешті волю Божу, як було тої ночі, коли народилася Міллі. І ось настав час, якось вночі донька розбудила мене й каже, що почалось. Я вбралася й звеліла Юф’юсові піти по лікаря. Отож одягнувся й вийшов. Я тим часом підготувала все, що треба, та й чекаємо, і вже пора б чоловікові з акушером повернутися, а їх нема. Я ще трохи почекала, тоді вийшла на ґанок і бачу: сидить на горішній сходинці Юф’юс із рушницею на колінах та й каже: «Вернися назад, мамцю курви». Я йому: «Юф’юсе», а він звів рушницю й наказує: «Вернися в цей дім. Нехай диявол сам збере свій урожай, він же сам сіяв». Я спробувала пробратися задвірком, та він зачув, оббіг із рушницею навколо дому, торохнув мене цівкою, і я вернулася до Міллі. Він стояв біля вхідних дверей, щоб бачити дочку, поки вона не померла. Тоді підійшов до ліжка, глянув на дитину й підняв