Читати книгу - "Світло в серпні"

Місіс Гайнз замовкає, завмирає хрипкий однотонний голос. Через стіл Гайтавер дивиться на неї — застиглу, кам’янолику жінку в багряній сукні. Відколи увійшла в кімнату, ні разу не ворухнулася. За якусь хвилину вона знов озивається, не рухаючись, майже не ворушачи губами, немовби вона лялька й замість неї говорить черевомовець у сусідній кімнаті.

— І пропав Юф’юс. Господар лісопильні теж не знав, куди той подався. Найняв іншого майстра, а мене поки що лишив у домі, бо ж не знаємо, де чоловік, надходить зима, а мені ще й дитинку доглядати треба. Куди подівся Юф’юс, я знала не більше, ніж сам містер Ґілман, аж тут лист надійшов із Мемфіса, ще й з поштовим переказом, але нічого понад те. Отож я й далі нічого не знаю. У листопаді прийшов ще один переказ, знову без листа. Дуже змучена, за два дні перед Різдвом я вийшла на загумінок нарубати дров. Вернулася до хати — хлопчика нема. Відлучилася на годину, не довше, та й, мабуть, мала б бачити, як ввійшов і вийшов чоловік. Не впильнувала. Тільки цидулка лежить від Юф’юса — на подушці, що я скраю підкладала, аби дитина не впала з ліжка. Як я змучилася… Чекала, а після Різдва чоловік повернувся додому й нічого мені не пояснює. Каже тільки, що переїжджаємо, і я подумала: мабуть, дитину вже туди завіз, а тепер по мене вернувся. Так і не признався, куди їдемо, хіба тільки, що це недалечко, а я переймаюсь аж до божевілля, як там без нас дитина, поки туди доберемося, та він ані словом не прохопився, я вже й гадала, що ніколи туди не потрапимо. Кінець кінцем приїхали, хлопчика там нема, і я кажу: «Признайся, що ти зробив із Джо. Мусиш зізнатися», — а він подивився на мене, як тої ночі на Міллі глядів, коли вона лежала й умирала, й відповідає: «Це Божа огида, а я знаряддя Його волі». На другий день чоловік кудись пішов, і я не знала, де він, а потім прийшов ще один грошовий переказ. Наступного місяця Юф’юс повернувся й сказав, що працює в Мемфісі. Я зрозуміла, що він сховав Джо десь у місті, й подумала: і так добре, принаймні допильнує дитину, якщо вже я не можу. Знала, що треба буде почекати, поки Юф’юс сам захоче мені сказати, і завжди гадала, що, можливо, наступного разу він візьме мене з собою до Мемфіса. І чекала. Шила, робила одежинку для Джо, готувала її до приїзду чоловіка і знай питала, чи підходить вона хлопчикові, чи все гаразд із ним, та Юф’юс нічого не говорив. Сяде було й вичитує з Біблії — гучно, а більш нікому слухати, крім як мені, дуже голосно читає, мало не репетує, немов гадає, що я не вірю написаному. П’ять років він нічого мені не говорив, і я навіть не знала, чи передає він дитині ці речі, що я понашивала. А розпитувати боялася, не хотіла йому набридати. Гадаю, вже й те добре, що він там, де Джо, якщо там нема мене. Минуло п’ять років, і ось він прийшов якось додому та й каже: «Переїжджаємо на нове місце». А мені спало на думку, що тепер я таки побачу дитину, бо якщо й був гріх, то ми його сповна спокутували, і я навіть Юф’юсові все пробачила. Бо гадала, що цього разу нарешті переберемося до Мемфіса. Та не так сталося. До Моттстауна ми поїхали. Проїжджали через Мемфіс, і я благала чоловіка. Уперше в житті благала його. Просила, щоб хоч на хвилинку, на мить… навіть не торкнутися хлопчика, не поговорити з ним… нічого такого. Та Юф’юс не дозволив. Ми навіть із станції не вийшли. Зійшли з потяга й сім годин чекали на інший, не виходячи зі станції, а тоді поїхали до Моттстауна. Чоловік більше не їздив до Мемфіса на роботу. За якийсь час кажу йому: «Юф’юсе». Він глянув на мене, а я веду далі: «Я чекала п’ять літ і ніколи тобі не докучала. Можеш мені сказати принаймні, чи живий Джо?» Чоловік відповів: «Мертвий». Я спитала: «Взагалі мертвий чи тільки для мене? Якщо тільки для мене, то хай так уже буде. Хоч те мені скажи, я ж п’ять років до тебе не чіплялася», — а він відказав: «Мертвий для тебе, для мене, для Бога, для Божого світу — на віки вічні».

Вона знову змовкає. З-за стола на неї дивиться з тихим, безнадійним подивом Гайтавер. Байрон теж не рухається, злегка похиливши голову. Всі троє — немов камені над узбережжям, понад хвилею відпливу. Всі, крім старого. Досі Гайнз слухав майже уважно, з властивою йому здатністю миттєво переходити від пильної уваги, коли він, зрештою, все одно ніби й не чує, до напівнепритомного забуття, коли від його погляду, зосередженого, заглибленого, ніяковієш так, немовби стариган вхопився за тебе рукою. Зненацька він заходиться гучним, буйним, божевільним сміхом, схожим на кудкудакання. І озивається, неймовірно старий, неймовірно брудний:

— То був Бог. То був Він. Старий Док Гайнз теж допоміг Господові. Бог сказав, що робити, і старий Док Гайнз послухався. Тоді Господь мовив: «Тепер пильнуй. Дивись, як сповняється Моя воля». І старий Док Гайнз дивився й чув із уст малих дітей, Божих сиріт, куди Він вклав Свої слова й розуміння, коли дітки ніяк розуміти не могли, бо безгрішні були, навіть дівчатка, що ще не пізнали блуду й розпусти: «Нігер! Нігер!» — із вуст невинняток. «Що Я тобі сказав? — спитав Господь старого Дока Гайнза. — А тепер Я здійснив Свою волю й відходжу. Немає тут такого гріха, щоб Мені до нього братися, бо ж яке Мені діло до перелюбства розпусниці, якщо й воно Моїм промислом передбачено?» Старий Док Гайнз спитав: «Як же так, і перелюбство розпусниці Твоїм промислом передбачено?» — і Бог промовив: «Почекай і побачиш. Гадаєш, Я випадково послав цього молодого лікаря, щоб він знайшов огиду Мою, закутану в укривало, що лежала на сходах у Святвечір? Гадаєш, що випадково тої ночі не було начальниці