Читати книгу - "Сповідь"

Під час подорожі я забув про свою хворобу і згадав про неї, аж коли приїхав у Монпельє. Моя помисливість чудово вилікувалась, але інші недуги залишилися, і, хоча звичка зробила мене менш чутливим до них, їх цілком вистачило б тому, хто раптом відчув їх у собі вперше, щоб вважати себе близьким до смерті. Насправді вони були не такі болісні, як страшні, і змушували страждати більше дух, аніж тіло, якому вони, здавалося, провіщали руйнування. Відвернутий бурхливими пристрастями, я не думав про свій стан, але, оскільки він був зовсім не уявним, я відчув його відразу, як тільки заспокоївся. Тому я почав серйозно думати про поради пані де Ларнаж і про мету своєї подорожі. Я відвідав найзнаменитіших лікарів і серед них пана Фіза, і навіть, від надлишку обережності, оселився в одного з них. То був ірландець Фіц-Моріс, у якого на пансіоні було багато студентів-медиків, і для хворого це було особливо зручно; Фіц-Моріс брав за стіл помірну плату, а за лікування зі своїх пансіонерів не брав нічого.

Він узявся виконувати розпорядження пана Фіза і спостерігати за моїм здоров’ям. Він чудово впорався зі своїми обов’язками відносно дієти. За його столом неможливо було дістати нетравлення шлунка, і хоча я не дуже чутливий до подібних прикрощів, але не було потреби далеко ходити за порівнянням, і я не міг завадити собі думати, що пан де Торіньян був кращим постачальником обідів, ніж пан Фіц-Моріс. Але й померти з голоду там було неможливо, а молодь, що обідала в нього, була дуже веселою, і новий спосіб життя справді пішов мені на користь і не дав мені знов упасти в мою меланхолію. Вранці я приймав усілякі ліки, головним чином пив якусь воду, здається, з Валя, та писав листи пані де Ларнаж: наше листування йшло досить жваво, і Руссо взяв на себе клопіт вести кореспонденцію свого друга Дадлінґа.

Опівдні я прогулювався в Канурзі з кимось із студентів, які всі були чудовими хлопцями, а потім ми знову збиралися на обід. Після обіду більшість з нас була до вечора зайнята важливою справою: ми йшли за місто зіграти дві-три партії в кулі, а той, хто програв, пригощав усю компанію полуденком. Я не грав, оскільки не мав для цього ні достатньої сили, ні спритності, але тримав парі, з цікавістю бігаючи за гравцями і за їхніми кулями нерівними і кам’янистими дорогами, роблячи приємні і дуже корисні для мого здоров’я вправи. Ми полуднували в якому-небудь заміському шинку. Немає потреби говорити про те, що ці прогулянки були веселі, але додам, що вони були й досить пристойні, хоч нам і прислуговували гарненькі дівчата. Головував за нашим столом пан Фіц-Моріс, який добре грав у кулі, і можу сказати, що, незважаючи на погану репутацію студентів, у цій молоді я виявляв більше морального почуття і чесності, ніж у багатьох людей зрілого віку. Вони були радше галасливі, ніж розпутні, радше веселі, ніж розбещені. А я, коли мене не примушують, так легко підкоряюся загальному способу життя, що охоче провадив би подібне існування завжди. Серед студентів було кілька ірландців, у яких я намагався навчитися яких-небудь англійських слів для майбутнього життя в Сент-Андьолі, оскільки наближався час мого від’їзду.

Пані де Ларнаж квапила мене з переселенням у кожному листі, і я готувався відгукнутися на її волання. Було ясно, що мої лікарі, так нічого і не зрозумівши в моїй хворобі, дивилися на мене як на вдаваного хворого і поводилися зі мною відповідним чином, лікуючи мене водою і сироваткою. На відміну від богословів, медики і філософи визнають істиною лише те, що вони можуть пояснити, і свої знання роблять мірилом можливого. Ці добродії нічого не знали про мою хворобу, а тому й не вважали мене хворим – не могли ж вони припустити, що чогось не знають? Я зрозумів, що вони турбувалися лише про те, щоб я не нудьгував і витрачав на них свої гроші. Розваживши, що їхній сент-андьольський колега зробить це не гірше, але зате з більшою приємністю для мене, я вирішив віддати йому перевагу і з цим мудрим наміром покинув Монпельє.

Я виїхав наприкінці листопада, після двомісячного перебування в цьому місті, де залишив дюжину луїдорів без будь-якої користі для свого здоров’я та освіти, якщо не брати до уваги курсу анатомії, який я почав проходити під керівництвом Фіц-Моріса, але змушений був покинути через жахливий сморід розтинаних трупів, знести який я був не в змозі.

Глибоко в душі невдоволений ухваленим рішенням, я міркував про нього дорогою до Пон-Сент-Еспрі, від якого розходилися дороги до Сент-Андьоля і до Шамбері. Спогади про матусю та її листи, хоча і рідші, ніж від пані де Ларнаж, збудили в моєму серці докори сумління, які я успішно стримував під час першої своєї подорожі. Але по дорозі назад ці докори стали такими гострими, що переважили любов до втіхи і змусили мене прислухатися до голосу розуму. Перш за все могло трапитися, що я зіграю тепер роль менш вдало, ніж перше. Адже для того, щоб мене викрити, досить було, щоб в усьому Сент-Андьолі знайшлася бодай одна людина, що побувала в Англії і знайома з англійцями та їхньою мовою. Сім’я пані де Ларнаж могла незлюбити мене і повестися зі мною не надто чемно. Мене турбувала думка і про її дочку, про яку я мимоволі думав більше, ніж потрібно. Я боявся закохатися в неї, і тільки цей страх уже робив половину справи. Невже у нагороду за добре ставлення матері я заведу огидну інтрижку з її дочкою, спокушу її і внесу скандал, безчестя, ганьбу і пекло в її дім? Ця думка вжахнула мене, я твердо вирішив боротися з собою і перемогти себе, якщо в мені виявиться така злощасна схильність. Але навіщо піддавати себе необхідності такої боротьби? Як жахливо жити з матір’ю, палаючи пристрастю до дочки, не сміючи відкрити їй свого серця! Навіщо піддавати себе нещастям, образам, докорам сумління заради задоволень, більшу частину чарівності яких