Читати книгу - "Сповідь"

я вже вичерпав, бо мені було ясно, що моє захоплення вже втратило свою початкову гостроту? Прагнення до втіхи все ще жило в мені, але пристрасть охолола. До всього цього домішувалися роздуми про моє становище, мої обов’язки, про великодушну і милу матусю, яка, будучи й так обтяжена боргами, робила їх ще більшими через мої божевільні витрати. Матуся розорялася ради мене, а я так негідно її обманював. Проти цього докору я не зміг устояти. Під’їжджаючи до Пон-Сент-Еспрі, я вирішив проїхати через Сент-Андьоль не зупиняючись і прямувати прямо до Шамбері. Я мужньо виконав своє рішення, хоча, признаюся, кілька разів глибоко зітхнув.

Разом з тим я вперше відчув внутрішнє задоволення, сказавши собі: «Я можу себе поважати, бо віддав перевагу боргу над утіхою». Ось перше, чим я зобов’язаний науці: вона навчила мене міркувати і порівнювати. Я так недавно перейнявся чистими принципами і склав собі правила мудрості і доброчесності і так гордився, що дотримуюсь їх, що засоромився відкинути свої власні закони ледь не відразу після їх ухвалення. Цей сором узяв гору над чуттєвістю. Гордість, можливо, відіграла в моєму рішенні не меншу роль, ніж доброчесність; але якщо ця гордість не була сама доброчесність, вона таки зробила на мене вплив, такий схожий на неї в своїх проявах, що простимо й помилитися.

Одна з переваг гарних вчинків полягає в тому, що вони підносять душу і спонукають її до інших, ще кращих вчинків. Людська слабкість така велика, що людина утримується від зла, це теж слід вважати доброю справою. Як тільки я ухвалив своє рішення, я став іншою людиною чи, точніше, знову став тим, ким був раніше, до хвилини сп’яніння. Сповнений найкращих почуттів і бажань, я продовжував свій шлях з наміром спокутувати свою провину, думаючи тільки про те, як відтепер погоджувати свою поведінку із законами доброчесності, присвятивши себе без залишку служінню кращій з матерів, зберігаючи їй вірність, що відповідає моїй прихильності до неї, і слухатися лише голосу любові й обов’язку. Гай-гай! Здавалося б, щирість мого повернення на шлях доброчесності обіцяла мені нову будучність, але доля моя була вже визначена і починала здійснюватись. Тої миті, коли моє серце, сповнене прагнення до добра і правди, бачило в житті тільки невинне щастя, я наближався до того зловісного моменту, за яким потягнувся довгий ланцюг моїх нещасть.

Я так поспішав повернутися, що їхав швидше, ніж передбачав. З Валансу я повідомив матусю про день і годину свого прибуття. Вигадавши в результаті своїх підрахунків півдня, я зупинився в Шапарійяні, щоб приїхати точно у призначений час. Я хотів повною мірою натішитися щастям зустрічі з нею. Я вважав за краще трохи відтягнути її, щоб прийти саме тоді, коли вона мене чекає. Ця обережність завжди мені вдавалася. Мій приїзд завжди перетворювався на своєрідне свято, такої ж зворушливої зустрічі чекав і цього разу. Отже, я приїхав точно у призначену годину. Вже здалеку я вдивлявся, чи не побачу матусю на дорозі, у міру наближення серце моє билося все сильніше й сильніше. Я прибіг захекавшись, бо залишив свій екіпаж у місті. Але я нікого не побачив ані в дворі, ані в дверях, ані в вікні. Я почав хвилюватися, злякавшись, що трапилося якесь нещастя. Я увійшов до будинку: все спокійно, робітники полуднували на кухні, не видно було жодних приготувань. Служниця була здивована моєю появою, вона й не знала, що я мав приїхати. Я піднявся сходами нагору і нарешті побачив мою милу матусю, яку так ніжно, так гаряче і так чисто кохав. Я кинувся до неї і припав до її ніг.

«Ах, ось і ти, мій маленький, – мовила вона, обіймаючи мене. – Чи добре ти з’їздив, як твоє здоров’я?»

Такий прийом трохи збентежив мене. Я запитав, чи одержала вона мого листа. Вона підтвердила це. «А я думав, що ні», – мовив я, і пояснення на цьому закінчилося. З нею сидів якийсь молодий хлопець. Я знав його, оскільки бачив його в будинку перед від’їздом, але тепер, здавалося, він у ньому оселився. Так воно й було. Коротше кажучи, моє місце виявилося зайнятим.

Цей юнак був родом з кантону Во; його батько, на прізвище Вінценрід, був воротарем чи, як кажуть, капітаном в Шильйонському замку.[104] Син пана капітана був підмайстром перукаря, у цьому званні й роз’їжджав по світу і прибув до пані де Варенс, яка прийняла його так само добре, як приймала всіх своїх земляків. Це був високий безбарвний блондин, досить гарної статури, з пласким обличчям і таким же розумом, словомовний, як красень Леандр.[105] Він то виказував смаки, властиві людям його кола, то раптом починав довгу історію своїх любовних пригод, запевняючи, що називає тільки половину маркіз, з якими був у зв’язку, і стверджував, що не причесав жодної гарненької жінки без того, щоб не прикрасити рогами її чоловіка. Він був марнославний, дурний, неосвічений, зухвалий, а втім, здавався найкращим у світі сином. Ось ким замінили мене під час мого від’їзду і якого товариша подарували після повернення.

О, якщо тільки душі, звільнені від своїх земних пут, ще бачать з лона вічного світу те, що відбувається у смертних, даруй мені, дорога і шанована мною тінь, що я маю не більше поблажливості до твоїх помилок, ніж до своїх власних, і однаково показую читачам і ті й інші! Говорячи про вас, мила матусю, я повинен і хочу бути таким же правдивим, як правдивий, говорячи про себе, і від цього ви втратите значно менше, ніж я. Ваша привітна і м’яка вдача, ваша невичерпна доброта, ваша щирість і всі чудові чесноти з горою спокутували ваші слабкості, якщо можна називати слабкостями помилки розуму! Ви помилялися, але не були гріховні, ваші вчинки не були бездоганні, але серце завжди залишалося чистим.

Мій наступник ретельно, старанно і точно виконував усі матусині дрібні доручення, яких було завжди дуже багато, він узяв на себе роль наглядача над робітниками. На противагу мені, він був страшенно галасливий, і його можна було бачити, а особливо чути скрізь одночасно – і на ниві, і на сінокосі, і в лісі, і в стайні, і в оборі. Не любив він тільки саду, тому що робота там була дуже тиха. Найбільшим задоволенням для нього було навантажувати і возити, пиляти й колоти дрова, його завжди можна було бачити із сокирою чи заступом у руці, було чути, як він всюди бігає, стукає і кричить. Не знаю, за скількох осіб він працював,