Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

— Щось відбувається, Арсене. Ти помічаєш?

— Чого, — він обережно добирав слова, — ти в мене питаєш? Саме в мене? Я, по-твоєму, до цього причетний?

Баффі подивилася здивовано.

— Мені більше нікого спитати, — сказала сухувато. — Але якщо ти зайнятий, я…

— Я не в тому сенсі! — Арсен захвилювався. — Я просто… неточно… неправильно сказав.

— У мене повний дім народу, а говорити ні з ким, — сказала Баффі так само сухо. — У тебе, мабуть, купа друзів, подруг усяких…

— Ні.

— А я чомусь згадую наш літній табір, — сказала Баффі. — Особливо коли батько ввечері за монітором. Він так їх ненавидить…

— Кого?

— Їх, — Баффі подивилася важко. — Не розумієш, чи що? Гоміків, негрів, нациків, москалів, уряд, Раду, багатих, бідних, євреїв, арабів… Краще б він коники з хліба ліпив.

— Він блоґер?

— Він зірка, — сказала Баффі з незрозумілим виразом. — Тисячник, багатотисячник. Він тільки цим і живе. Сидить, транслює свою огиду, як… як транслюють рекламу по телеку.

— Чому огиду?

— Тому що це останній ступінь ненависті, — Баффі подивилася йому в зіниці. — Огида. Коли твій супротивник — не рівний тобі, не людина, а мерзота. Ти сам його призначив мерзотою. І відчуваєш не злість, не лють, а…

Вона осіклася. Потім сказала уривчасто й діловито:

— Ходімо до мене додому. Нікого нема сьогодні. Рідкісний випадок.

Арсен швидко заплющив очі.

— Ти чого?

— Зараз, вибач…

Ні. Не було ніякої випадковості. Програма «Чікси» вимкнена, і моргав курсор, пропонуючи її ввімкнути, пропонуючи владу.

Але ж мої вуха точно чули — «Ходімо до мене додому»?

— Я змерзла, — тихо сказала Баффі.

І Арсен узяв її за руку.

— Ти ж наче не граєшся в ігри?

— Тепер граюся, — вона говорила так само уривчасто й чітко, наче автомат.

У кімнаті Баффі, занадто чистій і прибраній, як на Арсенів погляд, на полиці стояли в ідеальному порядку книжки й диски. Упаковок з найновішими іграми Арсен налічив штук тридцять.

— Ти що, в усе це перегралася?!

— Так, — вона дивилася, не відводячи очей. — А тепер, завдяки тобі, в мене є ще й «Нові іграшки».

На столі лежали стосиком «Злочин і кара», «Сто рецептів домашнього бальзамування» та «Цуцики в темряві». Дві останні гри Арсен тестував і засівав зовсім недавно. Обидві були моторошні, і в цій моторошності таїлася основна принада. Перша гра — рольова, з елементами шутера. Друга — стратегічка-горор.

— Баффі… Тобто, Іро. Невже тобі таке… подобається?

— Так, — вона впала на диван. — Після того як я приїхала тоді з табору, я довго не могла заспокоїтися. Злилася, казилася. Пам’ятаєш, коли ти мене проводжав на електричку, — пам’ятаєш, там на пероні лежав дохлий жук-олень?

— Не пам’ятаю, — він обережно сів на край дивана поруч з нею, наче боячись обпектися. Баффі дивилась Арсенові у праве око, ігноруючи ліве. Від цього її погляд не метався, як іноді буває, а застиг непорушно.

— Чесно кажучи, — вона перевела погляд на його губи, — мені схотілося… я намагалася зрозуміти, чим вони тобі подобаються, ці ігри. Що ти за людина така.

— Я?

— Я хотіла стати для тебе своєю, — її морозило. — І для цього почала гратися в ігри. А вони тепер мене не відпускають. Я, коли граюся, стаю тобі… — вона помовчала й знову наполегливо повторила: — Своєю.

І рвучко, начебто кидаючись у воду, обняла його.

Програма «Чікси» так і була вимкнена, її іконка — темна. Арсен почувався новачком, боявся, нервувався, поводився по-дурному, поки не відчув нарешті те просте, про що казала Баффі: вона своя. Була чужа, проте доклала зусиль, щоб його зрозуміти. І тепер — цілковито своя.

Він ледве стримувався, щоб не репетувати від щастя й не лякати сусідів.

Він був її чоловік, а вона — його жінка. Не залишилося ні дівчаток, ні дівок, ні чікс, ні хлопців, ні пацанів, — усі непотрібні слова-ярлички змилися, наче з дошки мокрою ганчіркою. І щасливе позачасся тривало дуже довго. Напевно, хвилин тридцять.

А потім стрілки годинника знову здригнулися й пішли.

Мама сиділа на кухні, де громадилися в раковині немиті чашки й тарілки. Вона гризла яблуко й дивилася в монітор. Лице в неї було щасливе.

— Мамо?

— Привіт, — мама щойно відкусила шматок яблука й говорила, квапливо жуючи, не дуже виразно. — Ну, є все-таки справедливість на світі. Розігнали це кубло, де тітка тримала хом’яків… Стривай, Арсене, я ще щось хотіла тобі…

Вона наморщила лоба, болісно намагаючись пригадати.

— Щось таке я збиралася тобі… От біда, потім згадаю й скажу. Ні! — вона зраділа. — Слухай, дзвонив батько твоєї однокласниці…

— Якої? — Арсен зупинився у дверях.

— Цієї… Марини…

— Мар’яни?

— Точно! Мар’яни.

— Чабан?!

— Так. Дзвонив батько, питав… Просив передзвонити, як повернешся.

Арсен кинув туфлі посеред передпокою. Взяв телефон, у шкарпетках пройшов до себе в кімнату. Підлога була холодна й давно не мита.

Упав у крісло. Заплющив очі, подумки перебрав утиліти. Ввімкнув «Піноккіо». Що ще може знадобитись? Мар’янин батько просто так дзвонити не став би в жодному разі. Що вона там наговорила, можна тільки припускати.

— Алло, — глухий чоловічий голос на тому кінці проводу.

— Добрий вечір, це Арсен Сніжицький, ви просили…

— Так, — з голосу Арсен відразу зрозумів, що