Читати книгу - "Том 10"

Твоя Леся

146. ДО М. І. ПАВЛИКА

9 жовтня 1894 р. Софія 18j^-94, Софія

«Бажання Ваше увзглядняю і вірші нехотя пишу» (так починається одна пародія), себто пишу для Вас переклад (через те так пізно, що досі я не була вдома). Признаюсь Вам, що німецькі вірші мені не подобаються по формі, важкі вони і занадто німецькі, а знаєте, як дядько каже: «Коли вірші не дуже добрі, то вони погані». Краще їх нігде не друкувати, тим більше що і переклад «не дуже добрий» (він не може бути добрим, принаймні у мене). Я переклад зробила для Вашої, власне, потіхи і прочитання — правда ж, се досить уже безкорисно? Німецькі вірші, здається, Вас трошки засмутили і настроїли на поважний лад, у мене ж, як бачите, отримався інший ефект! А може, се й незалежно від них якийсь такий сливе дитячий настрій у мене сьогодні (вже аж Рада з мене сміялась). Я сього вечора тричі сміялась до сліз і тепер навіть не можу пригадати над чим... Се рідко буває... Позавтрьому наші приїдуть з Парижа. Я вже за ними скучила, пора, давно пора їм вертатись. Боюсь, коли б не прийшлось мені виїхати звідси раніш, ніж я думала,— коли се (наші домашні діла) випаде так, то я буду в Галичині між 10 і 15 ок-тября ст. ст. Але сподіваюсь, що того не треба буде і тоді я виїду 1 ноября ст. ст. Ну, та ще побачим, як там буде. Сьогодні мені щось не думається про виїзд.

Ой доленько, вже друга година ночі, а завтра треба рано вставати! Бувайте здорові, та нехай Вас не скандалізують оці дурниці, що я сьогодні понаписувала. Не все ж, справді, журитися. Вдармо лихом об землю, хай вороги плачуть. От як!

Л. У.

P. S. Обіцяну рукопись не хочу виправляти без дядька, пізніше трохи пришлю або вже привезу. А Ви мепе за се не лайте, а то ще візьму та й розсерджусь.

Посилаю Радии портрет, він недавно тільки зроблений. Так не будете лаять?

147. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

31 грудня 1894, 2 січня 1895 р. Софія 18 94

Люба Олесю!

Давно вже збираюсь писати до тебе, та все ніяк не виберу часу. Тепер у мене чимало роботи, все помагаю Раді шити різні дарунки на свята, а окрім того Рада з своїми товаришками хотять врядити на свята живі картини, то я їм шию костюми, бо вони не знають, як такі речі робляться. Рада не має часу довго займатись сими речами, бо учиться і ходить щодня на який-иебудь урок або має урок історії у дядька. Я теж мато дещо до читання й до писання, але пізніш Ради лягаю спати (аж поки дядько не ляже, а се часом буває досить-таки пізно), то більше маю часу для роботи. Дядько тепер їздить на лекції, але па сьому тижні вже перестане, бо зайдуть різдвяні вакації. Ми тому раді, бо він у тому училищі тільки простуджується раз у раз, так воно хороше построєне (як, впрочім, сливе всі болгарські доми). Тепер дядько все кашляє, але остатні дні менше, ніж перед тижнем. Врешті, взагалі йому зимою завжди трудніше, ніж літом, та все ж сю зиму ліпше, ніж минулу було. Головно, що не так він сумує, ми (я та ще один його знайомий) не даємо йому скучать. Єсть, правда, інші причини, що дражнять йому нерви раз у раз, але того вже не поправити... Про се все писати трудно, бо прийшлось би дуже багато роз’яснять, нехай вже на словах колись. Ти, може й справедливо кажеш, що я по так пишу листи, як слід,— се мені й мама завжди казала, але ж тут не одно неуміння причиною. Напр[иклад], мепі дуже розбиває настрій те, що мої листи так довго йдуть до вас, страх як се заважає думкам. От іще хотіла б я знати, де ви маєте бути на свята, чи в Києві, чи в Колод[яжному]? Ти пишеш, що до вас приїдуть хлопці на свята, куди се, власне, до вас?

268

■ j

І як приїде Миша, сам чи з Шурою? Добре вам буде на свята! І пащо се оці три дурні границі лежать межи нашими двома родинами! А як би могло бути славно нам жити. Рада все думає про те, як би їй поїхати в Росію, певне, вона собі зовсім іншою представляє Росію, ніж вона справді є. Рада подає тобі совіт, щоб ти для сковзалки купила собі шнуровані черевики, а не на резинах, бо шнуровані міцніше держать ногу і вона через те не вивертається. У Ради тепер patinage 67 — злоба дня: вона вже досковзалась до того, що раз на льоду провалилась, однак все-таки не кається. Сьогодні йде дощ, і, значить, adieux patinage! 68 Зовсім кисла зима сього року в Болгарії, се неприємно, бо, здається, для дядька ліпше мороз, ніж отака пакость з туманом і дощем.

Ну, стій, коли вже ти хочеш подробиць, то я тобі опишу день у нас, се, здається, ліпший спосіб. Ранком, раніше всіх, встає дядько і виходить в столову писать і нить молоко, поки його хату прибирають (се роблять чогось дуже довго, бо взагалі болгари скорості не люблять, як і наші поліщуки), потім встаємо я і Рада, по більшій часті в один час, потім дядина (вона лягає завжди в 2 г. ночі), тоді всі йдемо в столову пити каву (дядина п’є чай), і дядько нас вітає: «А! Здрастуйте, жаби!» (Жаба — слово не «уничижительное», а «ласкательное», я часом буваю удостоєна епітета «жабенятко новоградволинське»).

Коли Рада встає раніш пас, то не пускає нас в столову, бо учить там свої уроки музики, відколи настала зима, то фортеп’яио стоїть там. Грає вона різні етюди, більш-менш маркітні (як то звичайно) і твердить напам’ять 1-шу сонату Бетховена. У Ради учителька музики якась чуднувата і до того гнітить її своєю «системою Ле-шетицького», що, певне, врешті зовсім одіб’є хіть до музики.

В 10-ій год[ині] приїздить звощик з фаетоном (тут звощики куди ліпші київських), і дядько їде на лекцію, а Рада йде на урок музики або сідає вчити уроки на після обіду. В 12 г. дядько вертається, іде з годину відпочити. За той час, як його нема дома, дядина старається,