Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

Антер

Цілуватися не любить, треба ж. Цікаво, чи правда? Не хочу, щоб вона цілувала чергового Олінкіного раба, навіть в щічку, але програти ще менше хочеться. Що за дурниця така в голові, звідки? Але ось добіжу першим, розіб'юся в дризк, а добіжу, хоч в чомусь за останні шість років буду першим! Нехай в безглуздому змаганні, але ж з усього, що господарі могли придумати, воно найлегше.

Тримає в руках повідець, щоб не заважав. У Олінкіного раба нашийник, потрібно було ідіотці розслабити його, від бігу хлопець трохи задихатися починає. Та й бажання у нього, по-моєму, особливого немає. Тільки... чорт, так, тільки страх.

Раптом згадуються як Олінка приходила, коліна рабів з саднами, що кровоточили. Як вона мене вдарила. Влучно, болісно, ​​впиваючись. Це тебе Ямаліта не покарає, або покарає не фізично, а що Олінка зі своїм за програш зробить – можна уявити.

Я вже попереду, вже майже добігли, усвідомлюю, що господиня і правда далеко не пушинка, спробуй стільки пронести, хоча і важкою вона мені не здається, і сама так тримається за плечі, що мої руки менше втомлюються. Але теж важко дихаю, і руки вже відвалюються, і ноги з незвички скоро підгинатися почнуть.

Трохи спотикаюся, уповільнюю хід. Приходимо майже одночасно, я зовсім небагато позаду. Ну і не перший, подумаєш. Кому я що довів би?

Тамалія

Антер ставить мене на землю, Олінкін раб продовжує її тримати.

– Все-таки ми виграли?! – радісно вигукує Олінка.

– Схоже, – погоджуюся, поглядаючи на Антера. Мовчить, обличчя незворушне.

– А що це він тебе без дозволу опустив? – підозріло цікавиться Олінка.

– Я дозволила, – заперечую, – просто ти не почула. Ти б своєму теж дозволила, та нашийник послабила, задихнеться ж.

Олінка дивиться на раба, зволяє поставити незрівнянну тушку на землю і навіть – о диво! – послабити нашийник. Бідолаха судорожно вдихає, обличчя червоне. Дивитися неможливо.

– Так що, я твого раба цілую? – запитує про всяк випадок, навіть не дивлячись на мене – вся увага Антерові. Стоїть мій хороший, мовчить терпляче.

– У щічку, – нагадую. Киває, хапає його обличчя руками, нахиляє до себе, Антер в останній момент все ж таки вивертається щокою, Олінка незадоволена, але тут їй приходить геніальна ідея залишити на ньому засос, здається, полегшало нещасній. Фу гидота яка, чим би звести.

– Ну що, йдемо до решти? – цікавиться задоволена.

– Ти йди, я хочу пісок змити, – відповідаю, – скоро приєднаємося.

Олінка дивиться на мене з цікавістю, але ж тут пристойне суспільство, не дозволяє вести себе так, як у мене вдома. Ну так, тато з будь-якого кута виглянути може.

Дідькова подруженько йде до гостей, я входжу в ту частину будинку, де «кімнати для відпочинку».

– Антере, – не стримуюсь, питаю тихо. – Мені здалося, чи ти спеціально піддався?

– Покараєте? – цікавиться.

– Антере... – дивлюся на нього. Відповідає несподівано серйозним поглядом:

– А Олінка, як думаєте?

От чорт. Закушую губу. Ти там захопилася, азарт розігрався. А він, як завжди, про когось окрім себе подумав. Який же ти в мене... неймовірний. О господи, ну як я можу знову і знову його обманювати, обнадіювати і розбивати мрію?! Може, плюнути на все і втекти? Нехай кого-небудь іншого надсилають!

Заглядаю в одну з «кімнат для відпочинку» – там Селій з Халіром з двох сторін до рабині прилаштувалися, ось чорт, могли б і замкнутися! Закриваю двері, а то не втримаюся в бійку кинуся.

Дивлюся на Антера, хоч би не бачив... Схоже, все ж таки бачив, очі похмурі. Мовчить.

Раптово назустріч вирулює Ажаллі, ох, як же хочеться повідомити, чим її синочок займається!

– Леді Ямаліто! – кличе, підходячи.

Зупиняюся, запитально дивлюся. Раптом вимовляє:

– Хочу вибачитися за поведінку Селія. Він в мене ще занадто молодий, як тестостерон в голову б'є – нічого не розуміє. Ну ви ж знаєте, напевно, ці чоловіки – в їжакових рукавицях тримати потрібно. Більше такого не повториться, будь ласка, не ображайтеся, ви наша гостя, подруга Свелли, та ще й на реабілітації, а він вас так недобре обіймав! Але ви вже вибачте дурня, а я йому від себе ще додам.

Та що ж вони усі, думають, я відскочила від нього тому, що він обійняв мене не так? А то, що на пульт Антера натиснув – взагалі ніхто, крім Халіра, не помітив?

– Звичайно, – посміхаюся, – прощу, тільки ви йому цього не кажіть, хай поки що не знає.

Посміхається змовницьки, щось «рукавиці» твої зворотний ефект мають. Гаразд, сама виховуй своїх нащадків.

– Повертайтеся до гостей, а то вже думають, ніби ви образилися...

– Просто... накатило. Захотілося побути на самоті. Але я скоро повернуся, зараз себе в порядок приведу і прийду.

Киває, кидає погляд на Антера, але визнає моє право тягнути раба, куди заманеться.

Відходжу подалі, обережно відкриваю ще одну з дверей. Пусто.

Велике ліжко, трюмо, душова – можна і правда сполоснути ноги від солоної води, шкода косметичку не взяла, підновити б макіяж.

Обертаюся, не можу знайти замка на дверях, на уявні накази теж не реагує – не замикається. Цікаво, це спеціально витончене знущання з боку господарів?

Приводимо себе до ладу, поки поправляю зачіску і по можливості косметику, роздумую. Поставити, чи що, Антера на сторожі, щоб нікого не впускав, і спробувати прорватися в мережу?

Красень мій сідає на край ліжка. Цей візерунок на спині сорочки... Не можу терпіти! Залажу ззаду, кладу долоні на плечі.

– Як ти? – питаю. – Руки болять?

– Що ви, пані.

– Зробити масаж? – пропоную. Здається, здивування навіть від спини сходить. Не стримуюсь, опускаю голову на плече, ти навіть не уявляєш собі, який ти... Для тебе це все так природньо... Якби я могла знати, що коїться в твоїй душі... Через півроку ти мене, напевно, зовсім зненавидиш... А я до кінця життя всіх чоловіків з тобою порівнювати буду – ким стали б на твоєму місці?