Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

Невагомим дотиком, немов серпанком, її пальці торкаються опуклості на руці, прихованої під толстовкою. І випадково намацує ще одну. Перехоплює її кисть він швидко, але Кіра тепер підіймає другу руку.

— Це ж не ті поранення. Звідки... нові? — нігтями перехопленої долоні впивається в м'якість його пальців. — Це пов'язки. Звідки це?

- Неважливо. Поки ти не подивишся на мене. Я був не правий. Я хотів... Ти хоч... маєш хоч найменше уявлення, чого це мені все коштувало?

Кіра віддирає свої пальці від настирливих клешнів і, нарешті, зустрічається з Кареліним поглядом.

Морозить, як у червоточині спеки, але посеред холодної-холодної пустелі. Вона могла б прокреслити до нанодеталей кожну свою судину. Зараз вони, як один, б'ються струмом. Імпульсом вібрує кожна клітина.

Імпульсом жаху та страху. За нього. Що він зробив?

Вона силоміць вириває зап’ясток із хватки — він вимушено відпускає дівчину, але не зрушується.

— Ні, — люто відповідає Кіра. — Ти взагалі думаєш про когось іншого, окрім себе? — повторює за ним один в один.

— Я був не правий, — з натиском повторює Карелін, і тепер це він не знає, з якого боку підступитися. — Але якщо повернутись назад. Час повернути. Я вчинив би так само. Ти жива та здорова, розумієш? Мені довелося заплатити за це. І я знову заплачу.

— Тобі довелося заплатити, — примружується Кіра і хитає головою вгору-донизу, оглядаючи кімнату. — Ти, мабуть, не помітив, що нас у стосунках було двоє. Було. Зрозумів? Ти закінчив ці стосунки. І ти...

— Нічого я не закінчував, — гарчить Рома від розпачу. — Що скінчилося? Що я не дзвонив тиждень, не бачились? І це все? Ти чекала, коли вони вже закінчаться! Я не знав, що на мене чекає завтра. Ти взагалі не повинна була бути втягнутою у все це. Тоді в машині... Я не передбачив цього.

- Одне повідомлення. Достатньо було одного повідомлення.

Він мовчить, і вона розтирає обличчя обома долонями. Коли його громіздке тіло, як у інстинкті, піддається вперед, Кіра відскакує. Попереджає не наближатися витягнутою рукою.

Розлючений і незграбний він помітним зусиллям волі намагається втихомирити самого себе. Її тіло так і рветься до нього за звичкою і Кіра змушена відступити ще назад.

— Достатньо? — гірко морщиться Роман. — Чи достатньо було б? Ти мотузки з мене в'єш. Я живу на пороховій бочці. Я щохвилини тільки й думаю, що може з тобою статися. Ти сказала, що більше не хочеш мене слухати. І я. Не дивився. Твій телефон. І я. Все одно. Не тиснув на тебе. Ти маєш хоч найменше уявлення, чого це мені коштувало?

— Ти поставив мені охорону тоді. Та ти всього зрештою домігся, що хотів. Я живу твоїм життям! Жила! А потім ти мене кинув. Як іграшку!

— Тоді що ти тут робиш, якщо я тебе кинув? Тебе вів найкращий найманець країни. Найкращий найманець континенту! Я хотів, щоб Кулак побачив твій демонстративний вихід із ситуації. Ця мова йому зрозуміла.

— Ти — боягуз, — промовляє Кіра повільно, повертаючись до столу назад, як у гущавині туману. — Ти промовчав, бо злякався. Твоя гордість тобі дорожча за... Можеш убити мене після цього. Злись. Буянь. Яка тепер різниця. Ти... зробив мені... ти зробив мені... зробив мені...

Вона намагається сказати це слово, але щоразу, оборот за оборотом, повертається на початок. Укриває горло рукою, наче допоможе.

З глибини, з купи рваних ран, з місива страху та самотності рвуться назовні схлипи. Мов її зараз і справді знудить плачем.

Кидається дівчина до вбиральні, стрімголов, і Карелін зривається з місця відразу ж за нею.

У рятівній темряві можна затиснути голову між долонями. Вона хапає і хапає кисень частіше і частіше.

Він вмикає світло, і вона скрикує.

- Ні! Вимкни! Залиш мене.

Миттєва темрява допомагає піднести руку, що заклинила смиканням, до рота.

— Кіро, — хрипить він так змучено, що вона хитає і хитає головою, не бажаючи слухати, — я не знаю, що станеться далі. Але я ніколи так більше не зроблю. Я вигадаю щось до критичної ситуації. Будь ласка, розвернися до мене. Ну, повернися до мене. Я не можу жити без тебе.

Обережний крок у свій бік дівчина сприймає з протестним муканням. Вже й так розвернулася, як попросив.

— Що з твоєю рукою та твоєю ногою? — намагається виразно промовляти Кіра.

- Через необережність. Неважливо.

- Правду! - Виривається з горла крик. Щось лопнуло, таке об'ємне і перетягнуте, всередині неї, і більше стримуватися неможливо. Втратило сенс.

Можна розібрати, як Роман проводить рукою по обличчю.

— Я вистрілив у них кілька разів.

Кіра кусає плоть своїх пальців, притиснутих до губ. Аби не видати ні звуку. Ні звуку.

Він намагається зробити ще один крок, і вона сіпається.

- Я все виправлю. Ти скажеш, як, і я виправлю. Я злякався. Це правда. Холодна голова і твоя безпека були дорожчими. Навіть за твої почуття.

Він простягає руку до її долоні, що стискає край раковини.

Коли Кіра все одно зрушується убік, подалі від чоловіка, його рик заповнює крихітне приміщення розпачом настільки відчутним, що на мить здається кімната світлішає. Мов темрява злякано розступається.

— Я не можу... так, — белькоче Кіра. — Ти... ти ухвалив рішення, а мене ніби не існує. Наших стосунків не існує. А потім... потім це станеться знову. І я більше... Немає жодних гарантій...

- Я дам тобі будь-які гарантії.

Його голос тремтить. Наче йому страшно.

Дівчина судорожно відвертає голову, коли Карелін таки оточує її тіло.

Ноги втискають її глибше в ящики під раковиною. Руки уривками торкаються її плечей, ліктів та волосся.

Дихання, що сп'яніло від свободи, лине до її обличчя.

— Не торкайся мене, — шепоче Кіра відчайдушно. Тільки словами може спробувати це зупинити. Її тіло слухатись не стане. Дякувати Богу, хоч якась її частина паралізована від минулого переживання болю.

— Не можу, — навіть у темряві Карелін намагається заглянути Кірі у вічі, — я не можу. Я не можу жити без тебе.