Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

— Ти вже навчив нас жити так. Я не можу... я не можу допустити, щоб ти торкався мене. Мені нема чим дихати.

Притуляючи лоба до її скроні, Роман похитує головою.

- Я дам будь-які гарантії. Вибач мені. Кіро, пробач мені, — він видихає їй спочатку в щоку, а потім просто в губи. І вона мимоволі вдихає в ту саму мить, забираючи його повітря собі. — Пробач мені, що я ніколи не зможу тебе відпустити.

Кіра відвертає обличчя знову, але рукою хапається за толстовку біля його горла.

— Я не можу чогось хотіти, — каже вона розгублено. - Ми не підходимо один одному. Це справді було помилкою. Навіщо ти стріляв у себе? Як... як мені жити із цим?

Він хитає і хитає головою, і кожен рух змушує Кіру повертатись слідом.

— Коли все закінчиться, ми поїдемо, якщо захочеш. Виїдемо взагалі. Назавжди.

— Ти... я непотрібна тобі тут, отже? — задушено проривається, здається, просто з легень. - Ти сховати хочеш це все. Тож і покинув.

Чіпляє Карелін її обличчя пальцями люто, але не боляче. Насильно утримує прямо. Тремор застигає у неї на підборідді і розчиняється у його видиху.

Від пекучого холоду всередині Кіра втрачає мотивацію чинити опір.

- Чорт, про що ти думаєш взагалі? Так, я хочу сховати тебе. Від потворності та бруду. Мого. Не було жодної помилки. Між нами. Дот-торкнися до мене. Ну, подивися на мене.

Вона мукає, ухиляє і кусає губи до болю. Він гладить і гладить волосся, як одержимий, не відсторонюючись від обличчя навпроти ні на міліметр і упираючись чолом у перенісся.

— Ти кажеш, ніби тебе не існує. Але тільки ти існуєш. Лише ти взагалі. Завтра все вирішиться, бо... тиждень був дуже довгим.

- Як це все вирішиться? Як?

Краще думати про небезпеку. Про реальне життя та обставини.

Коли поринає у почуття, коли захлинається в переживаннях - всю кровоносну систему коротить. Руки начебто більше їй не належать. Зараз чоловік забере навіть дихання. Тривожно-солодким трепетом по шкірі спалахує кожен, найменший, дотик Романа.

Вона почувається загнаною. Звичайно.

Не довіряти йому.

І не довіряти власному тілу.

Кому залишається довіряти?

Самотність відчувається безформним уламком, загнаним єдиним гострим кінцем. До самої основи серця.

- Я розберуся з цим до післязавтра, - шепоче він. — Якщо мене порішать, Фрезь знає, що робити. Ви з Петром зможете поїхати. Забудеш як страшний сон.

Кіра тягне і тягне тканину цієї його безглуздої толстовки на себе. Могла б закричати, але раптом зсередини ракетою заряджає всюди таке тремтіння... Що на повну силу страшно стає. Здається, єдиний спосіб не переживати цей липкий, задушливий біль — це нарешті розпастися незліченними переляканими атомами.

Вона навіть намагається притулитися ближче, коли Рома панічно заспокоює її тіло, намагаючись безглуздо вгамувати тремтіння. Він повторює її ім'я. Мабуть, щоб Кіра не забувала, що вона справді існує.

- Ти сказав, ти сказав менше ризику зараз, - занадто високим голосом заводить, - ти сказав, що скоро все закінчиться. Я не зрозуміла тебе. Ти нікуди не підеш. Звідси. Якщо, якщо він може тебе вбити, ти не вийдеш, Рома.

Вона хапається і хапається за тканину, ніби справді буде ось так утримувати його тут.

— Тихіше, — блукає чоловік пошепки її обличчям, — тихіше, мила. Є найгірший сценарій. Він завжди є. Кулака занесло, але він сам знає, що тут щось не так. Йому треба вийти із цієї ситуації тримаючи марку. Мені просто не можна заганяти його в куток. Це складно. Але ризику справді менше...

— ... Будь ласка, тихіше, не трясись. Ну що таке. Це просто до слова. Кіро, — він знову говорить і пробує диханням її губи, вдих-видих, вдих-видих...

Кіра протестує, махає головою, але тільки тягне на себе Рому сильніше. Двічі уникає дотику відчайдушних губ.

— Я не зможу, — чоловік пестить губами її губи коротко і наполегливо, незважаючи на те, що дівчина відвертається і ховається, — і я не житиму без тебе.

Роман штовхається ротом на її напіврозкриті губи, стримуючи себе від проникнення всередину.

А потім у Кіри всередині все колошматить і вибух за вибухом: ланцюжок гулких, що спалюють вщент ударів, коли він лиже і лиже м'якоть її губ, лише зрідка прикушуючи ніби з ніжністю.

Іноді таки проникаючи язиком усередину, розкриваючи поцілунок нестримним поривом.

Карелін затягується нерішучими відповідями її язика і полегшено стогне, знову зализуючи та зализуючи її губи та шкіру, що потрапляють під метушливий натиск.

Кіра не знає, на якому світі перебуває. Це нова реальність - де літаєш, одночасно упираючись ступнями в плитку.

Очі більше не розплющуються. Є лише цей яскравий світ оголених почуттів. Він засліплює щільною темрявою та безпросвітністю.

На контрасті, на вершині протиріччя, утримуєшся мукою на вістрі голки.

І раптом, нарешті, усвідомлюєш, що можна щасливо спурхнути вгору і навіть не оглядатися.

— Що ти накоїв, — бурмоче Кіра задушено, але впивається пальцями в його шию, притягуючи ближче. — Що ти накоїв... Я не можу, не можу тебе торкатися.

Тепер Рома цілує її проникливо і глибоко, однією рукою втискуючи в себе дівоче тіло так владно, що самому дихання не вистачає. Вона хникає йому в рот, обережно промацуючи пов'язки під одягом.

— Не торкайся тоді ти мене, — гуркоче він їй на вухо, як секрет, — а я тебе чіпатиму.

Зрештою, Кіра відсуває Кареліна переконливим проханням і витягнутою рукою. Долоня притискає до щоки, ніби перевіряючи, чи все на місці.

Навпаки, він дихає рвано і безладно. Намагається провести великим пальцем по її обличчю, але дівчина повертається. Звук, що Рома видає, Кіра не може собі дозволити інтерпретувати.

— Не роби цього, — люто й жорстко вимагає Роман.

На мить Кіра ховає обличчя повністю в долонях, але відразу виринає назад і, шморгнувши носом, прочищає горло.

— Якщо ти кажеш, що ми все ще разом, то добре. Але мені не по собі поки що.