Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

Він рипається тут же до неї, але вона демонстративно відсувається убік.

— Мені потрібен буде поки що простір. Не змушуй мене. І не накидайся. Я... я...

Хриплим голосом він втручається, коли вона не в змозі закінчити фразу:

- Добре. Не кажи цього. Це слово. Примушувати. І... не відштовхуй мене. Хоча б одразу. Ти ж не хочеш відштовхувати насправді, — Карелін знову заводить гнівно, але зменшує оберти.

Безцільним торканням дівчина креслить пальцями лінію від виїмки його горла до низу живота. Роман стежить за рухами як зачарований.

— Як усе просто в тебе, Кареліне, — бурмотить вона. - Хочу і дай. Хто про мене подбає? Я повинна дбати про себе.

— Я про тебе подбаю. Я.

Роман начебто у розмірах збільшується, його силует у темряві перетворюється. Вперше випростався до граничного кінця. Простір розходиться тріщинами, точнісінько повторюючи ламаний малюнок її душі.

Вона мимоволі сміється тихо й коротко. Гірко.

— Тобі потрібен час, Кіро, добре. Я просто не збираюся вдавати, що ми не хочемо одне одного. Я у ці ігри не граю.

Зусиллям волі дівчина стримується від закиду у відповідь. Коли починає говорити, він поміщає тонкий зап’ясток у своїй долоні та ховає її руку десь там. У темряві не видно. Мабуть, у центрі груднини.

— Я не граю в жодні ігри. Рома. І я прошу тебе не карати Кирила за інцидент уранці. Не має значення, що там, як закрили. Я вже наїхала на них. Я буду парією, якщо ти пройдешся по них катком.

Він мне і мне її долоню.

— Нехай так, — нарешті вимовляє Роман. - Він баран, цей Кирило. Піде на вітер гуляти, як скінчиться все. Лешей давно хотів його замінити.

Коли вони виходять назад на світ у вітальню-кабінет, Кіра повідомляє, що йде спати. Карелін дивиться на неї з-під лоба, але мовчить. Із собою вона явно його не запрошує.

Ступаючи в вогку спальню, дівчина розуміє, що геть-начисто забула про стан кімнати. Зимовий вітер тут уже непогано обжився. Уламки з підлоги так ніхто й не прибрав. Тепер їй  будити Петю, щоб улаштуватися в того спати.

Вона ледь не скрикує з переляку, обертаючись і вихоплюючи поглядом силует Кареліна в дверях.

Він оглядає вікна та скло, а у бік господині кімнати навіть не дивиться.

— Ходімо, є кімната вільна.

Чоловік розвертається до того, як Кіра встигає запротестувати. Але зупиняється і чекає деякий час.

Потім схиляє голову праворуч і підіймає погляд на Кіру.

— Не сперечайся, — ледь помітно каже, — йди за мною.

Вони спускаються вниз, і Роман відчиняє перед нею двері спальні набагато скромнішої. По сусідству із кухнею та підсобкою.

— Дякую, — Кіра дивиться в одномісне ліжко невидимим поглядом і не знаходить у собі сміливості повернутись до нього.

- Будь ласка.

Тон його низького голосу наждачкою прокочується по шкірі, і Роман йде.

А останнє слово ніби зависло в повітрі, розширюючись і розширюючись, щоб заповнити кімнату до країв, щоб зайняти собою все вільне місце, оскільки господар не може тут перебувати.