Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

Кіра прокидається рано, але відчуває, що відпочила добре. На щастя, до кімнати примикає власна ванна, і висовуватися не потрібно.

Спала в толстовці, а штани ліньки натягувати. Та й брудні вони. Ще б чисту білизну звідкись взяти. Викрадачі, хай їм, недороблені. Самі мабуть із запасом речей.

На подвір'ї спостерігається рух, і люди множаться з кожною хвилиною. Одне з вікон виходить на клаптик паркувального навісу. Кіра стежить за тим, що відбувається, щоб дочекатися виходу Кареліна.

Вона не сподівається на зустріч до його від'їзду. На його місці не шукала б особистого контакту. Надто... занадто. Учорашня відмова поранила його, але нічого, Кіра згадає про його змучену душу у вечірній молитві. Переживе він якось. Був цілий тиждень звикнути, а він таки не хоче, щоб її серце вибухнуло. Прибирати наслідки потім довго.

Але помічаючи його важкий силует, що обходить одну з тачок, усі раціональні настрої летять у тартарари.

Карелін прямує назад у будинок, хоча начебто всі інші готові виїжджати.

І Кіра пересуває ногами до дверей набагато швидше, ніж думає.

У тій стороні коридору, що ближче до парадного входу, копошаться і юрмляться мужики, і вона засмучено завертає у бік підсобки.

Як же тупо, однак.

Хотіла б із ним попрощатися. Тільки точно не на очах у когось.

Тепер ховається біля виходу з підсобки у толстовці до середини стегна та голими ногами. І босоніж ще.

Звук кроків коридором сигналізує про чиєсь наближення. Кіра заплющує очі на мить. Вона знає хто це.

Дівчина виглядає, притулившись до одвірка, коли чується стукіт у сусідню кімнату. У ту, де спала сьогодні вночі.

Карелін дивиться собі під ноги зосереджено. Грубо проводить під коліном рукою, наче щось випрямляючи.

— Я тут, — озивається Кіра напівголосно.

Їй-богу, дивиться на неї як на привида.

Прямує так повільно, що Кіра на місці готова спалахнути. Пригладжування власного волосся начебто повинне втихомирити... втихомирити щось... але спокійніше точно не стає.

Вона пропускає його, відсуваючись усередину невеликої кімнати.

Вчорашній вечір здається паралельним світом, подорожжю у темну-темну казку... Тепер при світлі дня дівчина не може повірити, що дозволила йому вилизати половину свого обличчя. Як псині. І ще вся розтанула калюжкою від цього.

— Я повернусь завтра вночі чи вранці.

- Угу.

Роман розглядає її босі ступні як головоломку.

— Спробуй не повернися. Живим я маю на увазі. Я зіллю все, що знаю у подробицях, у всіх ЗМІ. Не анонімно.

— Ти зіллєш, — тягне Карелін задумливо, — це так. Вчора дбала про себе, сьогодні на жертовний постамент. Якщо ти любила мене хоча б на чверть того, як люблю тебе я, тобі було б зрозуміло... Цілком зрозуміло і ясно, як учора твої сльози вплинули на результат цієї тупої війни більше, ніж будь-що інше.

Вона витримує цей удар "люблю", "тебе", "я" з гідністю, що сама від себе не очікує.

Плавали – знаємо. Їх там у британських коледжах точно вчать, як так все це  говорити. Кіра вже купилася на слова, йому не треба їй нічого продавати. Дівчина тепер орієнтується на події.

— Якщо ти любив мене хоча б на чверть того, як я люблю тебе, то ти ніколи не дозволив би мені думати, що кинув мене. Але тобі завжди потрібно, щоб у тебе все було на повну, максимум? Якщо і зникати, то обрубуючи всі кінці.

Він приходить у такий гнів, що Кірі не страшно. Вона спостерігає за подальшим розвитком подій з боку, немов поза власним тілом.

Дістає пістолет чіткими, ламаними рухами. Пробує курок, ніби перевіряючи, чи на місці той. І стріляє в один із кутів під стелею.

Який гарний будинок, навіть у кухонній підсобці є камера.

Карелін ось-ось тріщинами піде, і блиск опухлих зелених очей зжер би енергію навіть блискавки. Груднина розходиться такою амплітудою, що на сусідню планету вдасться щось від неї відкинути.

Удар по квадратному кухонному острівцю з начинням обрушується достатньою потужністю, щоб віддерти той повністю від підлоги. Карелін відкидає його у бік дверей, бо в підсобці більше нема де розвернутися.

Гуркіт від падіння каструль і банок стоїть неймовірний.

Вона трохи зрушується вбік, зачіпаючи толстовкою один із ящиків за спиною, оскільки Карелін заходиться такими вдихами, що Кіру, як вітром, може забрати.

Очевидно, це Кирило намагається відсунути двері на себе, щоб зрозуміти те, що сталося. Миттєво розвернувшись, Карелін репетує на нього:

- Пішов геть!

Не такий уже й Кирило баран: ретирується за долю секунди.

— Отже, тепер так буде. Будеш як червоною ганчіркою цим трясти.

- Це ще нічого, - похмуро дивиться Кіра на нього, - це я делікатно.

— Отже, тепер так буде?

Він свого досяг, нарешті. Чоловік звів її з розуму.

Дівчина зарозуміло манить його пальцем до себе. Знаючи, що Рома стоїть трохи далі, щоб краще контролювати себе.

— Я повторюю, це ще делікатно.

Навіть не здригається, коли Карелін обрушує кулак на стільницю за кілька сантиметрів від неї. Розлючений і загнаний він обліплює дівчину з усіх боків.

— Я зараз тобі покажу делікатно.

Роман раптово хапає її поперек тулуба і втискає в себе спиною так сильно, що вона відразу заходиться судомним видихом. У лещатах його залізних і непохитних Кіра відчуває, як рука його гладить її горло, утримуючи таким чином лише демонстративно. Через хватку рук вона і поворухнутися не в змозі, а горло... горло він їй просто знущально пестить.

— Не бреши мені, чорт забирай, не бреши мені так бридко. Любиш, — штовхає Карелін їй слова у вухо, як гаряче вугілля. - Любиш. Кого? Мене? Ти? За що? Кинув я її. А вона і рада, чи не так? Так любиш.

Це чоловік правильно зробив, що розгорнув спиною та не показує свого обличчя. Дала б у морду, свого б зламаного зап’ястка не пошкодувала.

— Наскільки я тебе люблю, — холодно й жорстко вимовляє Кіра, — настільки ж я тебе й ненавиділа. Коли кинув мене. Так! Ще ненавиджу. Не знаю. Одночасно! Відпускай, чорт тебе забирай!