Читати книгу - "Не чіпай то на свята, Ізмайлова"

Тітка повільно піднімалася сходами.

Ми пішли слідом.

— О, шкрябачка для взуття! Кайф! — вигукнув Борис, руйнуючи сентимент миті, і взявся, як мала дитина, обшкрібати свої черевики і так і сяк.

Серж просто цмакнув і пройшов повз, демонструю­чи, що він вище за всі шкрябачки на світі.

Дерев’яна, пофарбована у блакитне веранда, ­через яку, очевидно, був далі прохід у глиб хати, дивилася на нас численними віконцями. Тітка повернула ключем у колодці. Клацнула металева клямка. У баби Гані точнісінько така ж у літній кухні на дверях стоїть. Хата відчинила нам свої двері й упустила всередину.

Металеве ліжко на веранді — літній варіант для сну. Стіл накритий клейонкою в сині квадратики. Відчиняємо наступні двері — темний коридор. Тітка несміливо ступає вперед, а ми за нею. Борис крутить головою і шукає щось очима. Нахиляється до мого вуха: «Цікаво, де золото?».

Я поблажливо хитаю головою. Борис стукає по стіні, що в коридорі, прикладає вухо, кудись вслухається. Присідає, мацає плінтус.

Серж закочує очі й шарпає на себе двері, що ведуть із коридора кудись — тільки б очі цього не бачили. Виявляється, двері з коридора ведуть у велику кімнату. Або ж на велику хату, як казала би баба Ганя. Кімната стоїть порожня, лиш на стіні висить вишита картина — вицвілі рожеві троянди на чорному полотні, а біля стіни — велика руда шафа.

Борис зазирає під картину, акуратно знімає її зі стіни і мацає пальцям картонну оббивку позаду. Розчаровано вішає картину назад.

Серж дивиться на нього, як на маленького Наполеона з палати номер п’ять.

Тітка заходить у велику кімнату з іншого боку, крізь ще одні двері, й озирається:

— Тут колись на стінах багато вишитих картин висіло, одна така гарна, моя улюблена, за мотивами пісні «Несе Галя воду», дівчина така файна із відром біля криниці й козак біля неї, як барвінок в’ється. А ще були кошенята в кошичку. І яскраві квіти… Нічого нема…

— Є вицвілі трояндочки! — радісно оголошує ­Борис.

Якби Серж міг зараз випустити зі своїх очей лазерні інфрачервоні промені, ними він спалив би Бориса на шкварку.

Я бачу, що Борис не встиг закінчити свою інспекцію простору на предмет панського золота, зокрема, бачу, як конозить йому ота велика шафа. Але він тримає себе в руках. При тітці вимацувати все підряд не сміє.

— А ще фотокарточки такі були на стінах. Як картина наче велика, у рамці дерев’яній, а під склом багато маленьких фотокарточок одна біля одної, ми картини ті не забирали із собою. Може, де викинули їх, кому потрібні усі ці чужі незнайомі люди?..— зітхнула тітка й підійшла до шафи.

Борис напружився як струна.

Тітка Мальва відкрила шафу.

Борис витягнув шию в неї поза спиною.

Шафа виявилася порожньою. Якийсь пасок від квітчастої сукенки лежав. І стара ялинкова іграшка, несподівано. Так ми ще трохи походили напівпорожніми кімнатами, ліжка стояли в іншій, там же — невелика тумба. Схоже, що хата зовсім трішечки віджила, коли з’явилися в ній знову люди, але зараз не зберегла вже ані запахів, ані звуків. Суцільна порожнява.

Борис рипав-скрипав заслонками в грубі. Мацав дерев’яні віконні рами. Він вперто хотів щось знайти, а щось вперто не знаходилося. Поки тітка пере­бирала якісь дрібнички в старій кухонній шафці, побитій шашіллю, Борис встиг вимацати всю веранду, піднятися нагору й спуститися драбиною вниз із горища.

Тітка знайшла старі поіржавілі формочки для випікання печива: серце, квітку й зірку. Так зраділа, як дитина, довго крутила їх у руках, а тоді поклала собі до кишені. У коморі знайшла вишиті картини — котиків у кошику і Галю з коромислом. Не могла повірити своїм очам, почала метикувати, як же має забрати їх із собою до Канади. А тоді глянула на сходи, що вели на горище, і схвильовано видихнула:

— Мені ще туди треба.

— А там нічо нема, я вже там був! — безпосередньо й радісно прокоментував Борис.

— Я буду на вулиці! — шарпнув на себе двері Серж, якому вже явно підгоріли нєрви від Боркиної поведінки.

— Я маю забрати там дещо,— промовила тітка й полізла на горище.

Борисові очі загорілися, і він уже, було, простягнув свою ногу знову до драбини, але я спинила його, смикнувши за рукав, і білками витріщених очей донесла меседж про те, що іноді треба мати якусь елементарну повагу й дати старшій людині, яка через сорок років доїхала нарешті додому, час і спокій. Відтак ми з Борисом теж вийшли на вулицю, де застали Сержа, який обшкрябував свої черевики об металеву шкрябачку — і так, і сяк! — явно отримуючи від цього задоволення. Побачивши нас, він вдав, що розминає руки й ноги.

«Ну шоооо ви тааам? Чого мовчите?!» — дзенькнуло повідомлення від Цвіти.

Я негайно відстрочила відповідь, аби не томити дитя: «Поки нічого не ясно. У мертвого Мирона були. Зараз у хаті. Золота не знайшли :)».

«Я намагаюся випитувати все у баби Гані. Тримайте ж мене в курсі!» — негайно прислала Цвіта у відповідь.

Минуло добрих десять хвилин.

— Ну де вона там запропастилася? — нетерпляче зайорзав Серж, бо вже явно знудився, а тому дістав телефон і почав переглядати тіктоки дотепних вчителів англійської мови (насправді — ні, не дотепних).

— Вивчаєш жарти напам’ять? — підколов його Борис.

— Ебаут іт кант бі енд ленгвідж{1},— реготнув Борис.

— Бред оф сів кейбл{2}! — Бориса вже було не зупинити.

Раптом він вкляк, витріщив очі від якоїсь страшної здогадки й підвів голову до даху хати.

— А шо як вона там п о в і с и л а с я ?! — і Борис повернув до нас сповнені жаху очі.

— Кгхмгзб! — хрюкнув Серж нервовим сміхом.— Ти дурне? Людина в такому віці перлася три дні на перекладних в Україну, шоп тут повіситися?! Ти реально дурне.

— Піду гляну,— включила я голос розуму, але серце вже калатало від Борисових фантазій.

Я перелякано зайшла у хату.

— Тітко Мальво? — гукнула я.

У відповідь тиша. Але ж, мабуть, вона на тому горищі мене не чує.

— Тітко Мальво? — випхала я свою голову й носа у квадратний отвір горища.

І обледеніла.

Тітка Мальва незворушно, наче мумія, сиділа на якомусь куцому ослінчику, щоками її котилися сльози, а на колінах у неї звивалася