Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

— Поки що нічим, але до тебе скоро звернуться мої працівники. Цілком може статися, що справа і виїденого яйця не варта.

— Припускати ми можемо тільки зворотне, на жаль.

Гриффітс вимкнув канал із свого боку, а я вимкнув апаратуру кабінету і кілька хвилин роздумував, чи справиться Гнат із завданням, обсяг якого він ще собі не уявляє? Як, між іншим, і я. Помічник же із Сосновського ніякий: що може знати і вміти хлопчина в дев’ятнадцять років? Щоправда, за слонами самого Гната, Вітольд сумлінний, наполегливий, а така оцінка в устах інспектора багато важить. З другого боку, в самому Гнатові я цілком впевнений — як у самому собі.

— Ромашин… — вимовив я вголос.

Цієї ж миті з гонгом прямого зв’язку — я спеціально поставив зумер на канал зв’язку з директором Управління — навпроти з’явився Пилип Ромашин, директор УАРС, батько Гната.

— Роздумуєш? — запитав він ствердно.

Я мовчки чекав, що він далі скаже.

Обличчя у Ромашина-старшого жорстке, по-чоловічому красиве, погляд гострий, холоднуватий, розумний. Подобається він, мабуть, жінкам, подумав я з несподіваною для себе самого заздрістю, ми з ним однолітки, а виглядає він років на п’ять молодшим…

Пилипа я знаю уже вісім літ — познайомилися, коли він був другим заступником директора. Уже тоді я відзначив у ньому якості, які ціную в керівникові: волю, гнучке, розкуте мислення, самовладання, почуття обов’язку і вміння працювати з людьми. З роками поряд з цими якостями з’явилися нові, але вони тільки зміцнили мою повагу до Пилипа. Працювати з ним було нелегко, але цікаво.

— Що нового по Ховенвіпу?

— Накреслюю контури споруди. Працюватиме Гнат.

— Знаю, він мені вже сказав. Що це за організація — “Суперхомо”?

— Не знаю.

Ромашин гмукнув.

— Погано.

“Що ж тут хорошого”, - подумав я.

— По-моєму, Гнат сам не справиться. Я ще раз проглянув звіти комісії по розслідуванню обставин загибелі групи Шерстова. Потрібно нове розслідування. І якнайшвидше.

Мене не треба було в цьому переконувати, але і я мав у руках лише звіти тієї ж комісії, зведення загадкових подій з участю Зо Лі, єдиного свідка загибелі групи, та ще якісь туманні здогадки, припущення. Чи не пізно я залучив Гната? Втім, раніше не було особливих причин ворушити цю справу, до того ж Гнат повернувся з експедиції лише місяць тому.

— На початковій стадії розслідування достатньо одного-двох чоловік, — сказав я. — Потім, за потребою, як то кажуть, вводитимемо свіжі сили.

Ромашин кивнув, поклав підборіддя на сплетені пальці рук, повторив:

— Так, не подобається мені ця історія… Три дивних аварії — і всюди бачили Зо Лі… Читав акт медекспертизи? Чому так довго медики не могли визначити, що сталося? Від чого загинули чистильники?

— Влада авторитету.

— Як? Не зрозумів.

— На жаль, ще й досі зустрічаються випадки, коли заява одного з корифеїв вважається правильним апріорі, бо її зробив, бачите, незаперечний авторитет. Так було і цього разу. Керівник медкомісії визначив винуватцем смерті чистильників рідкісний вірус, за вивчення якого він років тридцять тому одержав академічний ступінь. Вірус викликає спастичне скорочення серцевого м’яза і майже миттєву смерть. Слів немає, дуже схоже… Професору пробували несміливо заперечувати, але він зумів відстояти свою точку зору. І лише через п’ять місяців знайшовся медексперт, один з опонентів професора, в якого виникли сумніви і який наважився зробити аналіз і доповісти комісії про результати. Професор потім…

— Я знаю. Що ж, помилки треба визнавати. Мені шкода його. Як назвеш цю справу?

Я стенув плечима, подумав.

— Можливо, “Надлюдина” — за назвою лабораторії?

— А якщо — “Демон”? До речі, чому ти в’яжеш в один вузол Ховенвіп, Зо Лі й “Суперхомо”?

— Чому в’яжу? — похмуро здивувавсь я. — Хіба не Зо Лі пов’язав ці події? Щодо самої справи, то нехай буде “Демон”.

Директор кивнув: “Ну, бувай” — і зображення зникло. Знову я залишився сам у кабінеті, загубленому в надрах оперативного центру УАРС.

— Час додому, — долинув голос з пульта. Кіб-секретар. У його кристалічний “мозок” хтось із підлеглих увів програму турботи про начальника відділу, і він часто “по-батьківськи” нагадував мені про необхідність відпочинку, психологічного розвантаження і дотримання режиму харчування.

Я подзвонив Первицькому, передав йому керівництво відділом до ранку і раптом подумав, що директор Управління, мабуть, знає про трагедію на Ховенвіпі більше, ніж я, інакше він не став би так називати нове розслідування — “Демон”…

Хто демон, чи не Зо Лі часом?

Я мимохіть посміхнувся і глянув на годинник: перша година ночі восьмого липня триста восьмого року.

Проходячи повз кімнату з номером “21”, я побачив, що зелене коло номера світиться: очевидно, хтось із господарів забув заблокувати дверний автомат. Непорядок. Я ступив до дверей і побачив Гната, який сидів на столі з бутербродом у руці й склянкою молока в другій.

— Так, — сказав я. — Бенкет у час сну. Кого ждеш?

Гнат замість відповіді хутко поставив недопиту склянку на стіл, гортанно скрикнув і стрибнув до мене через усю кімнату — це метрів шість. Я з трудом відвихнувся від удару в голову, зафіксував відповідний удар у живіт, але Гнат незбагненним чином перехопив прийом і відповів серією “коліно-печінка-шия”. Спритний, шельма!..

— Ну, досить, — буркнув я, потираючи шию. — Що я тобі, тренажер? Був би я молодшим… Чому засиджуєшся?

— Читав деякі документи про древні військові організації, союзи і спецслужби типу НАТО, СЕНТКОМ-2000, Норд-армад, Пентагон, ФБР, ЦРУ, Какуредан тощо.

— Навіщо!

— Щоб виграти битву, треба добре знати не лише свої можливості, а й можливості противника. Аксіома. Військові союзи давно вимерли, як динозаври, а ми все ще воюємо з ними. Майже два сторіччя воюємо! Це ж стільки помилок пращурам треба було наробити, щоб нащадки сотні літ їх виправляли!

Легше, друже мій, легше. — Я сів за